Прозорі метелики на кінчиках моїх вій - ореальнилися.
Тепер ти можеш плювати у стелю і зганяти їх з мого обличчя.
А вони, дурні, сідатимуть на моє волосся, лоскотатимуть твої щоки.
Я відчуватиму запах твого, настояного на моєму чеканні, тіла
І чутиму шурхіт їхніх крил.
А потім стече на підлогу розлитим абсентом моя невагомість,
І ти вдавиш мій живіт всередину своєю важкою головою.
Прислухаєшся – і почуєш мелодію, яку незграбно перебиватиме
Калатання вічного сторожа. То – вони.
Ті, що народилися на кінчиках моїх вій,
Зіткані із моїх ворожінь проти місяця,
Помережені вечоровими зірками квіток матіоли,
Погаптовані срібним дзвоном дощових крапель.
Ребром руки проведеш по видолинку грудей. Наллєш абсенту.
І, зажимаючи у сильних долонях крихітні прозорі створіння,
Які ще навіть не встигли набратися барв,
Розчавиш мою прозорокрилу любов,
Витреш з підлоги ганчіркою мою невагомість…
