Кожного разу, коли ти заходиш до моєї хати,
Коли всідаєшся на підвіконня поруч квітів
Та так, аби розняти руки, обійняти простір
Взяти й полетіти.
Мені хочеться тебе у собі заховати і нікому,
Чуєш, більше нікому не дати. Та так аби…
Просто любити, просто жевріти, просто гріти
Зимові палати за скляними сльозами тепло
Відчувати і мліти.
Мені наснилися віти – сонячні діти.
І кожна хрустина по-сухому хрустіла,
Жевріла, жевріла, жевріла …
В освітленій сонцем кімнаті сиділа. Я впізнала у ній себе. А ні сумно, ні страшно. Вона шукала мене – своє втрачене щастя. Підійду, – думаю, - обійму, поцілую щоки, що залипли до скла. Торкнулась. Відсахнулась. Злякалась? Прости? Не хотіла злякати.
Мовчить – кричить:
- Відпусти! Я хочу літати.
- Лети!
Коли заходиш до хати, всідаєшся на підвіконня поруч квітів та так, аби розняти руки, обійняти простір взяти й полетіти. Мені хочеться тебе у собі заховати і нікому, чуєш, більше нікому не дати…
