З фотографії вицвілий простір:
дві мовчазні тополі біля брами.
Зі спогадів батька часом іще
тамтешній вітер галуззя непокоїть.
Їх шум густий, що змовк давно,
подихом, натхненням снів моїх бував.
І йшли до мене дорогою поколінь
підкиївські гомінливі тополі.
Усе ще втікаю до вас,
мої дерева з-під хмар Горчакова.
Я не бачив вас, але згадую –
тінь ваша біжить від батька до сина,
й простори обминає, і літа...
Мене не було. А ви – українські –
вже шуміли мені – у прадитинстві,
перед сотворінням мого світу.
Мені блиснуло сонце – над містом,
з грунту – ріс вуличний брук.
Звідки мені прийшли тополі й ліс цей,
у якому дуби дубам, букам буки?
І як повстав цей вірш, що завершую?
Чий спів по словах, наче вітер, по листі пробіг?
Так шумлять мені тополі твої, отче,
якому завдячую себе.
/З циклу «Польською» 1955/
Jerzy Ficowski
DWIE TOPOLE Ojcu
Z fotografii spłowiała przestrzeń:
dwie topole milczące u bramy.
Ze wspomnień ojca czasem jeszcze
tamtejszy wiatr gałęzie niepokoi.
Ich gęsty szum, co dawno zamilkł,
tchnieniem, natchnieniem bywał snów moich.
I szły do mnie drogą pokoleń
podkijowskie gadające topole.
Ciągle jeszcze uciekam się do was,
moje drzewa spod chmur Gorczakowa.
Nie widziałem was, ale wspominam –
Cień wasz biegnie od ojca do syna,
i przestrzenie pomija, i lata...
Mnie nie było. A wy – ukraińskie –
już szumiałyście mi – w pradzieciństwie,
przed stworzeniem mojego świata.
Mnie błysnęło słońce – nad miastem,
z gleby – rosły uliczne bruki.
Skąd mi przyszły topole i las ten,
w którym – dęby dębom, bukom buki?
I jak stał się ten wiersz, który kończę?
Czyj śpiew w słowach, jak wiatr w liściach przebiegł?
Tak mi szumią topole twe, ojcze,
któremu zawdzięczam siebie.
