Цей лист не дійде до твоїх долонь.
Ним не здивуються твої шовкові очі.
Та я його не кину у вогонь,
А буду перечитувать до ночі.
Спалити? НІ! Хіба горить в огні
Світанок мудрості та джерело натхнення?
Чи світоч, що наснився уві сні,
Чи все, що має „вічного” імення?
Ти не дізнаєшся ніколи, що колись
Тебе кохало одиноке біле серце,
А може й буде... ( Скільки не молись,
Не знаю, хто ще виграє в тім герці –
Моє закляте серце чи життя,
Твоє ім’я чи болісне „Забудеш”,
Бо десь у хмарах гине каяття,
А давні рани тиснуть все на груди.)
Так, ти мене не стрінеш на Землі –
З твоєї ласки я з Землі втекла на небо.
Затримаєш мої зіниці злі?
Не руш мене! За мною гнатися не треба!
Хоч... Муко, гордість осоружна, ти!
Ти думаєш, він не забув тебе, наївна?
Та він давно спалив усі мости,
А ти стоїш тепер налякана і дивна.
А я, слабка і духом, і грудьми,
Знесилена від боротьби себе з собою,
Чекатиму з непевністю зими,
Щоб вкрити снігом сивий відчай із журбою.
Зима... нажаль, не наш то час палкий...
Та годі... А чи взагалі наш час існує?
Ні... Ти не знаєш... Ти ж бо ще земний...
Моє зневір’я твою відповідь вартує:
Скажи, що правда: серце чи життя?
Мій милий, мій єдиний, любий мій Долоне!
Якщо не серце – нащо це буття?
І лист цей вже не спепелить твої долоні...
