Я вийду в парк і ляжу горілиць,
до світла присмоктавшись, як до рани.
Ітиме дощ із запахом суниць,
крізь мене проростатимуть каштани.
Я буду білим, синім та зеленим
на тлі каплички й білої стіни.
Зотліле листя ляже коло мене
так, як лягають коло ліжка сни.
І через вічність архітектор сивий,
вдивляючись в рефлексію життя,
збудує дім - незграбний і красивий.
В нім, як фундамент, буде мій кістяк.
