...і ніхто не помітив, що дощ був зі снігом.
Лиш здивовано блимали два ліхтарі
і дерева, беззахисні, як упирі,
покидали свої тротуарні лігва.
І тремтіла бруківка від запаху осені.
І хотілось туди, де фортеця й костел,
бо ставала нестерпною ночі пастель
і здавалась крізь мозок і серце пророслою.
І мовчали всі вікна, майстерно заклеєні,
визначаючи вперто грудневу межу.
Стугоніла уся крізь судин мережу
життєдайна емульсія (колір - портвейновий).
...і ніхто не помітив, просякнутий снігом,
що насправді - насправді! - іде під дощем
до всенощної сповіді, та не на тще,
у покинуте Богом і деревом лігво!
