Простирадло – білизна цнотливості,
Ляже на перила провінційного затхлого міста,
Що кишить лайками, депресіями і смородом.
Зарябить соком вишень твій тихий дівочий сум,
І твоя ще зовсім юна, напівоголена честь
Злетить на брудну підлогу білим пір’ячком.
І як тільки те простирадло розвішають огрядні панянки
На балкони, як тільки дівча одягне його замість шалика,
Як тільки сніг вбере в себе його легкість,
Ти відчуєш, як у горлі, мов намистинка, тремтить жовч його слів,
Відчуєш, як лоскоче подихом зсередини його сила,
Відчуєш, як крізь кров проникає слабкість,
Відчуєш, як у мозку розправляються звивини від його доторку.
Відчуєш, як тобі схочеться розірвати свої нутрощі на частини,
Щоб позбутися видива білих простирадл.
І тільки тоді, коли ти сповна відчуєш все це,
Ти вирішиш стати феміністкою,
Чи просто повією,
Чи матір’ю сімейства.
Але твоє рішення нічого не значитиме.
Бо тепер тобі завжди снитиметься, як білі простирадла,
На які хтось випадково розлив вишневий сік,
Лягають на перила провінційного затхлого міста.
А твоя напівоголена честь тремтить листком осики.
І жовч його слів робить тебе пластиліновою.
Це буде твоїм секретом, маленька…
