Маєвська літом надворі
цвіте у панамці.
Зимою її сорбонну вінчає пуховий берет.
До широкого дуписька
міцно приріс табурет.
З ним, мабуть, поховають...
Вдома у неї для усіх кумась околичних
імені-покійника-замученого-молодим
помпезний фотомузей.
У кишені бездонній – рента-трофей
і окуляри з прицілом.
І дивиться крізь них Маєвська з підозрою
на наш дім і на весь білий світ.
Бо:
– ...Ота з двадцять шостої –
закінчена хвойда.
А з десятої – хам і збоченець сусід.
Облізла фіфа з тридцятої
живе шостий рік з китайцем.
А того рудого, що з партеру,
зроблено... пальцем.
Це ж видно неозброєним оком!
І ходить він якось боком,
як тільки здалека побачить мене...
Що, знов огірків накупила Юстина?
Ти подумай... А на вигляд –
ну зовсім невинна дитина...
Ота, що зі Львова,
не була у неділю в костелі.
Пухне, мабуть, собі допізна
у пуховій постелі.
Її чоловік – то обрізанець-жид.
Він смажену рибу їсть на обід
і купляє «Ґазету Виборчу».
Залуський з четвірки – невдаха, тюхтій і пияк.
У нього з жінками з-за цього ніяк.
Тому і купив собаку...
І не має Маєвська ні для кого,
крім себе самої, доброго слова.
Й кожного зжерти живцем готова.
Їй би просто у гості до сусідів зайти
на сирник і лікеру ковток.
Та у неї до неба прижиттєвий квиток
і товариство нікчемне таке їй не пристало.
Затискає манірно щілинку-вуста...
Ох, доля святої яка непроста,
коли від поганого зілля
гріхами буяє довкілля!
Якщо Маєвську
ніхто за життя не приб’є –
хоч у багатьох вже давно сверблять руки –
та година її остання у рельсу проб’є,
і спустить вона свій отруйний дух,
потягнуть чорти, мов картоплі лантух,
його на найближчий смітник.
А тоді метнуться швиденько до пекла
й до того, як баба припреться запекла,
табличку на браму поспішно припнуть:
«РЕВІЗІЯ. ТИФ. ПЕРЕОБЛІК. РЕМОНТ.
ВСЄ СРОЧНО Й НАДОЛГО УШЛІ НА ФРОНТ.
ЗАЧИНЕНО. КІС МАН ТОХЕС».
