Мов мідні копійки, рахую я слово за словом.
Кишеня наповнена ними до самого верху.
Заплутала думку магічно-аматорським колом,
Кристалом відьмацьким від часу доволі затертим.
Мов краплі дощу на вологій асфальту текстурі,
Вивчай мою душу по контуру і для потреби.
Ти знаєш як важко мені, віроломній натурі,
ВслухАтися в колір брунатно-блакитного неба.
Абсурдність на звук – патетична соната Шопена,
Мистецтво зробило красиву підніжку людині.
Мої імена, як ті перли, - Олеся, Софія, Мілена -
Нанизуй на коси, на співи чаклунки Ундіни.
Як дріб’язок, кинутий часом на блюдечко моря,
Не вернеться знову в кишеню мою спорожнілу.
Так щастя втече у блакитні простори на волю,
Залишить на хвилях свою наречену Ундіну…
