Ой, без кишень у осені тіло,
тяжкого до рук не бере тая осінь,
власну кров вона в яблуках носить
і не може ніяк донести –
куди ж їй _нас_ класти, мій золотий?
Куди класти час, що між нами,
і відстань?
Навіть якби вона захотіла –
якби звільнила для нас листопад,
застудами, спогадами, ножами
якби звільнила для нас ціле місто,
якби підірвала всі вісім мостів,
якби приховала всі сім твоїх зрад –
тобі і тоді було би затісно,
тобі і тоді було би заблизько,
і ти би наважився в зиму втекти,
бо, кажуть, у них там є срібні дівчиська.
Золотий, я знайду тебе – чуєш? затям! –
серед хлопчиків срібних; навіть наосліп
у темряві цих безконечних ночей –
з диплотом, за глибиною зморшок,
бо ти один там – такий дорослий,
бо я одна тут – така золота,
бо осінь, що завжди носить найтонші
вуста,
тільки тебе цілувала в чоло,
і у кутики карих очей,
і в одну з холодних долонь,
і навздогін у
самісіньку
спину.
примітки:
— тяжкого до рук, а дурного в голову (гірка іронія, да))
— диплот - то такий особливо важкий лот, а лот - це прилад для вимірювання глибини води.
— auric - це той, що містить золото.)
