Вечір.
Тишина.
Спокій за вікном і я
Тебе теплом купаю
В ванні з почуттів
В долоні вітер
Грає буйно
Сипле цвітом
Листопадову бурю
Лягає так легенько
На подих мій і твій
Аби згубитися в безмежжі
золотій…
Ти обійми мене
І не віддай нікому
А ні своєму
А ні чужому
Згуби поміж рядків
Й тіней
Єдиний…
Ти приголуб мене –
Бентежну ласку
Свою нескорену
Завчасну казку
Втрачену у лікові ідей…
Так
Плачу я.
Я плачу
Любий Прометей.
Ти – моя опора, мої грайливі занебесні зорі. Я дихаю – живу. В твоєму тілі б’юсь, як в морі води щоб не скоритись берегам. Злизую пісок з людських слідів, піною мовчу без слів… Але навіщо примушуєш мене ковтати сльози не моїх гріхів. Хіба цього, скажи?…
Хіба цього, коли ліпив людей хотів?
На піку днів, у час коли зійшлись планети аби зустрітися віч-на-віч із богами, відкрилось небо її бентежною ходою без болю, без хаосу і втрат, недавши більше грати роль війни. Вона ступила цвітом терену поміж лугів. Станцювавши вальс відкрилася Венера Меркурію в бажанні почуттів. Він зблід і хтиво виліз з власних оберталій, аби торкнутись мрій Богині. Відчути Її руку у своїй.
- Така прекрасна, така жадана. Чому належить Сонцю, а не мені!? Згадай, будь ласочка, Кохана, як ми гуляли у Вічності… літали в крилах Лебедей…
- Я пам’ятаю, мій милий Прометей.
Час з’їдає рани. Всі німі кидаються словами. Ніч іде і день. А я рахую лік календаря, люляючи в колисочці Маля – Земля.
- Ти приголуб мене –
Бентежну ласку
Свою нескорену
Завчасну казку
Втрачену у лікові ідей…
Так
Плачу я.
Я плачу
Мій
Любий Прометей.
