Вже наближалася осінь до моїх вікон.
І в перше в житті я її не боявся,
Я, можна сказати, зламав хід думок
І з страхом за мить розпрощався.
Я знав, що ця осінь минатиме ваще ніж та, що булла,
Я знав, що може до грудня мене й не вистачить.
Я знав, що тепер сам на сам я маю з нею зустрітися,
Аби врешті решт знайти спільну мову.
Я відчував, все що тепер відбувалося іншим поглядом,
Я дивився, уже не так на предвиборчу агітацію з політичним голодом,
Я б навіть сказав, що програв, аби повернутись з попелю
Щоб відчути хочь раз, тепло не у філіжанці кофію.
Я намагався про НЕЇЇ не думати з ранку.
Я намагався забути ЇЇ ввечері.
Я викреслив ЇЇ мобільний з памяті свого стільникового.
Видалив ЇЇ з контактів он-лайн мережі.
Я намагався довести собі, що не закоханий.
Що те, що зараз зі мною коїться, як мінімум паніка,як максимум меланхолія
Та врешті решт час взяв своє
Доводячи до свідомості
«Так, я кохаю тебе»
А за – це, а ні трохи не соромно.
Хоч у вікно і стукає осінь,
І вечори стали холодними
Та дотягну я до весни
Заради кохання і погляду.
