імовірно, таки завбачено йти домовлятися з Богом,
до його кабінету ввійти, розвести на жалість,
сказати, що з між нечисленних насправді любила його, старого,
*****
не питаючи щось взамін – йому не здавалось.
і запитати про хлопця з кольором шкіри карим,
очима слухняного пса, зіницями вбитого,
покласти собі дві ложки вершків до кави,
і поміж тим лишитись у нього трохи пожити.
а потім, коли три тижні замінять три роки коми,
риси обличчя загостряться, волосся виросте,
я буду блукати містом, немов розподільником,
очікуватиму аудієнції з Божою милістю.
и наверное предстоит познакомиться с Богом,
войти в его кабинет, подавить на жалость,
сказать, что была одной из немногих,
кто любил его просто так - ему не казалось.
и спросить о мальчике с кожей цвета оливок,
глазами послушного пса, зрачками убитого,
положить себе в кофе две ложки сливок,
и, между прочим, остаться немного пожить у него.
а потом, когда три недели заменят три года комы,
черты лица заострятся, волосы вырастут,
я буду ходить по городу словно приемнику,
дожидаясь аудиенции с Божьей милостью.
****
Поміж нами психодрама…
Йду по місту я в довгім чорнім пальто –
в зачіску заплітається дощ,
вії та губи вологі –
ніби сигнальний прапор –
маячать: «ДОПОМОЖІТЬ».
Ти згубився в цім місті,
серед автозаправок
і шумних маґістралей,
сліди твої щезають
десь коло чергового плеча
київської траси.
Мені б тебе знайти,
мені б притулити до себе,
і не пускати нікуди,
мені б зупинити тебе,
не дати втекти в невідомість
з пакетом бензину на голові,
але ти не зі мною.
Лишається ждати хіба що Друге Пришестя
І питатися в Бога: «Чому?»
Чому ти його відібрав?
Бог погляне і посміхнеться…
Навіть у Бога не стане для мене потрібного слова.
Поміж нами психодрами…
Я блукаю містом…
Ти – довгим тунелем –
Із лампою десь вдалині.
Между нами психодрама...
Я иду по городу в длинном черном пальто -
в прическу вплетается дождь,
ресницы влажные и губы -
словно сигнальный флаг -
маячат: "ПОМОГИ МНЕ".
Ты пропал в этом городе,
среди бензозаправок
и шумных магистралей,
твои следы теряются
где-то возле очередного плеча
киевской трассы.
Мне бы найти тебя,
мне бы прижать к себе,
и никуда не отпускать,
мне бы остановить,
не дать убежать в неизвестность
с пакетом бензина на голове,
но тебя со мной нет.
Остается ждать Второго Пришествия
и спрашивать Бога: почему?
почему Ты забрал его?
Бог посмотрит и улыбнется...
даже у Бога не найдется нужных мне слов.
Между нами психодрама...
Я иду по городу...
Ты - по длинному туннелю
с лампочкой где-то вдали.
****
але ж ми колись ще уміли писати вірші,
слухали їх у захваті й плескали в долоні,
одне одному ми цитували найвдаліші строфи,
мовби кораблі – все лавірували, лавірували –
тяжке то лавірування –
і всі загибли.
але ж ми колись ще любили писати вірші –
і свіжість волосся і переплетіння рук,
ніби сплетіння инших, найважливіших призначень,
нам нагадало: скажи хоч єдину риму мені,
і мені вже, повір, тут з тобою ніколи не буде вдачі.
а запах його портмоне, зашкарублість аркушів книг,
а пальто важелезне, що з вішалки впало невдало,
скажи мені риму, чому ти зі мною мовчиш?
ми колись ще писали вірші,
німбом до неба прицвяшені…
а ведь мы когда-то умели писать стихи,
слушали их с упоением, друг другу хлопали,
цитировали наиболее удачные строфы,
словно корабли - все лавировали, лавировали -
да трудно лавированье -
и все мы погибли.
а ведь мы когда-то любили писать стихи -
и свежесть наших волос, и сплетение рук,
словно сплетение других, более важных судеб,
напоминало: скажи мне хотя бы слог,
и меня уже здесь с тобой никогда не будет.
а запах его портмоне, а шершавость книжных страниц,
а пальто, тяжело упавшее с вешалки,
скажи мне хотя бы слог, зачем ты со мной молчишь?
мы когда-то писали стихи,
нимбом к небу подвешены....
****
ми всі гільзи – рано чи пізно вистрілом
у тирі, слизько, в осічку чи прямо в мішень,
ми народжені під конкретними числами,
у всіх є своя, кимось призначена ціль.
і ось коли Бог натисне перстом на курок,
почується грім із ледве видимим димом,
і ми летимо, падаємо на діл,
протинаючи отвір у картонній стіні,
вітраж потрощивши.
якщо ж це не в тирі?
раптом у тіло чиєсь?
роздягнуте? формене? ошатне?
пробиваючи бейджик? солдатський жетон?
червону беретку? строгий костюм?
чи п’ять копійок?
всі ми є гільзи в руках убивці,
всі ми підвладні брехливій епосі,
у світі, де люди – букви та цифри –
ми ще розродимось цинком невдовзі.
все мы гильзы, все мы выстрелим
в тире, давая осечку или же прямо в мишень -
мы рождены под конкретными числами,
у всех есть своя, кем-то заданная цель.
и вот когда палец Бога нажимает на курок,
раздается хлопок с едва уловимым дымом,
и мы вылетаем, падаем на пол,
пробивая дыру в картонной стене,
пробивая витрину.
а если не в тире?
если в чье-то тело?
нагое? форменное? в одежде?
пробивая бэйджик? солдатский жетон?
красную шляпку? строгий пиджак?
или пятак?
все мы гильзы в руках убийцы,
все мы подвластны обману времени,
в мире где люди - буквы и цыфры -
мы разрешаемся цинковым бременем.
******
навіть коли хочеться йти уперед, зависаючи в артиклях і номінальності
купюр – мовби квитків у перший ряд цирку шапіто –
пам’ятаєш дитинство, блакитну спідницю і борщ у довгім волоссі?
мама казала: спочатку мий руки, скидай пальто,
а потім їсти, три години сон, виконай домашні задачі
і ми йдемо в цирк, дивитись на клоунів та акробатів,
та не було апетиту, сон не з’являвся, ручка текла, клітини плямились
цирк залишався в ілюзії, слізьми та борщем у довгім волоссі.
так от – навіть коли захотілось іти уперед, заплутавшись в артиклях і номінальності
купюр, імена позабувши і колись-то важливі події, нап'явши дзиґар від кутюр,
і дверцята розкривши авто, в шкіряному влаштуюсь салоні, і якщо лише зрідка впасти – тільки на мати,
ти зобов’язана знати, час – то єврейський Бог,
хитрун, із лукавим примруженням прілого ока,
з борідкою й пейсами, зі старчими пігментними плямами,
кульгаючи ходою, опершись на гостру палицю,
шукає, збирає скрізь компромат, хоче всюди свого домогтися,
любити змусить тебе, і навіть страх шанувати,
все те що нам невідомо – сильніше за наші фрази,
все те, що у владі його – сильніше за наші фрази,
і весь твій можливий світ – очей лиш старечих засуд.
даже если хочется идти вперед, путаясь в артиклях и номинальности
купюр - словно билетов на первый ряд в цырк-шапито -
помнишь детство, голубое платье и борщ в длинных волосах?
мама говорила: сперва вымой руки, сними пальто,
а потом кушать, три часа поспать, выполнить домашнее задание,
и мы идем в цырк, смотреть на клоунов и акробатов,
но аппетита не было, сон не приходил, ручка мазалась, клетка пачкалась,
цырк становился иллюзией, слезами и борщем в длинных волосах.
так вот - даже если хочется идти вперед, путаясь в артиклях и номинальности
купюр, забывая имена и когда-то важные даты, одевая часы от кутюр,
распахивая дверцу автомобиля, садясь в кожаный салон, и если изредка падать -
то только на маты,
ты просто обязана знать, время - еврейский Бог,
хитрый, с лукавым прищуром выцветших глаз,
с бородкой и пейсами, старческими пигментными пятнами,
хромающей походкой, остроконечной палочкой,
все ищет, все собирает компромат, все хочет добиться своего,
заставить тебя любить, бояться и уважать,
и все, что нам непонятно - намного сильнее нас,
и все, что ему подвластно - намного сильнее нас,
и весь твой обычный мир - лишь прищур старческих глаз.
