Чорне каміння блищить на руці,
Сповнене смаком свободи.
Дивний кристал став другом твоїм,
Образом чистої цноти.
Ти не любила коштовне сміття –
Яспис й сапфір не для тебе.
Темний топаз в оправі germanium
Став найпершим для леді.
Холодний удень, наче ката душа,
Вночі – немов вугіль із пічки.
І дотик долонь твоїх ніжних й простих
Його обертав вмить на свічку.
Світився так щедро й жагу тамував,
Коли ти бажала напитись,
А часом ставав гладеньким, як шовк,
Тоді ти хотіла лишитись.
Бажання твої я вмить виповняв
І полишав на одинці
Тебе і кристал у темряві снів,
Ненависних пращурів криці.
Пристрасть життя, минуле й надії
Все відібрало каміння.
Я лютував і ненавидів дні,
Де продалося спасіння.
Руки твої я так ніжно любив,
Вони ласку колись дарували.
Миле створіння моєї весни,
Нащо ти все відібрала?
Кремінь в душі моїй ти не любила,
Твердість топазу – боготвориш.
Та за кохання мене не простила,
І попросила: «Залиш».
Кремінь отой у мить поламався,
Став, наче глина в руках.
Серце своє я знайшов у проваллі,
Його спопелила ти в прах.
З розпачу й горя схопив я браслета
І розтрощив кулаком,
Темний топаз розлетівся, мов іскри
Під коваля молотком.
До крику твого було вже байдуже -
Ти мені стала чужа.
Так, твій топаз, найцінніший із друзів, –
Просто шматочок із скла.
