Ти з тих чудових хлопчиків, любий,
яких одвіку знаходять у лісі
кожного листопада мисливці,
не вполювавши, як завше, лисицю,
і приводять за руку, а босих –
приносять на власних спинах на згубу
гарненьким дочкам свого тихого міста.
Тебе, коханий, плекали осені й оси,
печалі тим-то в тобі так багато,
і втричі більше в тобі отрути;
тим-то шепіт твій – шелест листя,
і дзижчання у сміхові чути.
Та невтямки ніколи дівчатам,
що тепло твоє – бабине літо,
що чорна смужка ширша за жовту,
і скільки першого снігу в тобі...
Звідки їм знати, неповнолітнім,
що скінчився, а не пішов ти
з їхнього Богом забутого міста,
і що за рік все почнеться спочатку?
Вони й не впізнають тебе, далебі,
а я не скажу їм – звичайно ж, зумисне.
