Торкаєшся мого обличчя, наче люстра у порожній залі –
Проводиш пальцями по гострих вигинах вилиць –
Ніби не віриш, чи боїшся повірити…
Тонка оболонка, півпрозора плівочка моєї шкіри зимна,
ніби я - запакована свіжозаморожена курка із супермаркету.
З тією хіба різницею, що синюшні ниточки вен на скронях пульсують:
Тук-тук-тук, - і потім цок-цок-цок, як старий, дідів іще годинник.
-Зозулько-зозулько, скільки років іще чекати?
Чи ти це питаєш у мене,
чи я – у пташечки із дзиґарика?
..Я завжди страшенно мерзну в цю пору перших снігів –
Час Кінця, одвічної порожнечі, загубленого зеленого шалика, задубілих пальців
Шибеницького (від слова «шибениця») завіконного пейзажу, коли весь світ
– без птахів, без листя і без трави –
нагадує один великий сиротинець.
- я, - кажеш ти, - люблю, - і розламуєш велику помаранчу,
що невідь-звідки узяв серед ночі – тебе, - і годуєш мене з руки, як довірливе маленьке звірятко…
…цівочка соку - солодка дезертирка - тікає униз по шиї і ховається у видолинку грудей,
але ти перехоплюєш її ніжними – пильними – вустами…
а потім усе сплутується, і межі стираються, і слова, і обриси,
і сон заплітається за сон, як густа дівоцька коса.
…і ми уже не бачимо, як на світанку
великою циганською голкою церує розлізле небо
вершник Часу Кінця –
віршник Часу Початку -
ангел у ватно-марлевій пов'язці.
