Якщо тобі зимно, то зігрій свої руки теплом,
Якщо ти безсильний – осели в душі Любов.
Якщо ти далекий і мулить коліна каміння…
Кричала лелека у небі осіннім
Ну хто насипав м’яти на щоки осені рудої
Залишив в небі знак питання сиво-золотої
Утішеної краплями дощу, що змерли віями
В словах до вітру у танку - повіяло.
Теплом із холоду того, що Бог посіяв мріями
В думках неголених людей іще незораних ідей.
І я одна стою в байдужім полі, вітер сіпає моє колосся, під спідницю лізе бадьорими словами, шепче листям і морозним дише сміхом… А там – за лісом, у кучугурах рідної зими, підсніжник прохає в Господа весни. Я чую тишу хлопчика малого, його молебень за батьків й сестру. Так палко, безмежно щемно прикладає рученьку до їх грудей, тріпоче віями – повіяло… Теплом із холоду того, що Бог посіяв мріями. В думках неголених людей іще незораних ідей.
І що? Кажи! Пиши вже свій закон! Пиши… А то із берегів поллються ріки, затоплять мої босі ноги і я впаду, уже навіки, в твої обійми, милий Боже.
