Осінь кидає вогонь на мокрі скирти…
А-а-а-а-а…
вогонь не палає.
Дужче!
Осінь напружує міцні ноги і знову кидає вогонь на мокрі скирти…
Дужче!!!
Осінь напружується з останніх сил і скирти спалахують…
з останніх сил осінь запалює скирти…
А десь угорі кричать яблука…
А-а-а-а-а…
то яблука кричать угорі.
Білі, зимові, трохи солодкува-а
-а-аті, вгорі кричать яблука…
як кому…
Осінь же запалила скирти
і в них горя-а-
а-ать яблука,
білі, зимові, невчасні,
боляче їм.
А осінь струшує яблучні краплі
з рудого йоржика волосся
і криво усміхається…
а осінь
щосили стискає в кулаці жовте листя
і воно розсипається на пил.
Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш…
- то листя розсипається на пил.
Осінь не возить воду на возі,
осінь не носить воду на плечах,
осінь кармінна,
осінь у просині,
осінь ллє воду з неба,
багато води,
багато.
Вода гасить яблука,
обпечені яблука - вони кричать.
Осінь простягає вітрові руки:
"Візьми мене!!!"
Вітер цілує листя, а значить - осінь,
а листя розсипане на пил.
Вітер,
звичайний вітер,
він цілує їй руки,
а значить - молодий.
Чорними боками
блищать їм обпечені яблука,
такі паперові яблука…
а осені пора на паперть.
Їй пора й на чавунні перила мосту,
де павук доживає
в своїй останній павутинці.
Осінь боїться павуків.
Осінь їсть печені яблука,
осінь боса,
осінь-стерня…
Ще трохи осені,
трохи скирт і високих тополь на узбіччях,
ще трохи горіхів і граків…
О-о-о-о-о-о-о-о…
Осінь любить луну,
бо й сама вона теж луна,
тільки -
золотокоса.
Облізлі городи сховали вроду,
ховрашок колише суху бадилинку…
А-а-а… а-а-а…
А-а-а… а-а-а…
а вона спить…
дуже спить і не бачить,
як осінь стікає з ринви
гнилим липовим цвітом…
як видовбує з землі покинуту картоплю
і їсть сирою
і пальці в неї в землі…
Колише ховрашок бадилинку…
ворони скубуть пір'я
дітям на подушку…
пізні ворони…
сирі, як поліна…
їхні діти теж спатимуть
і в снах бачитимуть обпечені яблука
і вітер…
у довгих снах…
страшних снах…
На луках немає трави…
Де трава?
Є трава…
тільки не така трава.
Трохи. А трохи отава…
і по ній ходить осінь з
адубілими ногами…
мне…
розсипаються байдужі печериці,
білі й рожеві…
як небо…
а небо винне…
винне в усьому, бо воно з вина…
дмухнув раз - і нема бокала…
Де-е-е-е ж він?..
розбитий…
Осінь п'є гаряче пиво
з фаянсової чашки,
дмухає на нього
і жадібно хлебче,
не бачачи,
що в ньому плавають
летаргічні мурахи,
які прокинуться
і кусатимуть її зсередини…
море спокійне…
море лісу…
море листя…
море ліків…
море сліз…
солоних, як море…
Осінь палить сірники -
пустує.
Ох, ці дитячі пустощі.
Осінь в джинсах,
осінь сонячна,
осінь з вирієм -
летить…
ледве трюхикає стара конячина -
но-о-о-о…
Ні.
Осінь в китицях і браслетах…
Осінь їхала…
осінь-віхола…
Дуби мовчать.
Дуби солодко мовчать.
Їм жаль обпечених яблук,
а рота розтуляти лінь.
Дуби-старі.
Дуби-луки і дуби-стріли.
Миролюбні дуби.
Чорні й великі,
як у казці.
Казна-що…
А хтось художник.
Він де?
Він там і тут,
його скрізь повно,
він безжурний,
і дикий,
і голий,
і в шрамах,
і сонцем мічений,
нічним сонцем вирію…
Жуки сваряться…
миряться…
радіють і відкидають лапки…
сплять…
і найстрашнішим сном
є їх власний мертвотний блиск
при місяці й сонці.
Де сонце?
Де місяць?
Є листя,
є парки,
є пари…
Є вовк…
у-у-у-у-у-у…
він стишується ночами
високого собачого виття.
Є рок…
його б заглушити якоюсь струною,
та тією струною можна лише задушитися…
є вовчі очі…
жовті,
як зграя жовтих граків,
чи круків,
чи кроків…
по осінній пустелі…
і є їх дикість…
- золота.
*******
Є осінні пустощі, а є агонія.
Це коли осінь не знає, що далі.
Коли вже нема плантацій буряка,
коли озон світлішає
і вірить в небо…
Тоді вона хвора…
Тоді вона ходить у сірому светрі
й ховає своє обличчя…
і вже не кличе…
не кличе птахів…
Аго-о-о-о-ов…
отак не кличе…
Тоді вона падає, гаряча, в траву
і розмазує по лобі срібну росу,
тоді в неї випадають зуби й волосся…
тоді вона безшелесно ходить
темними кутками,
обриває павутину,
викидає мертвих мух
і змотує нитки…
Тоді вона бачить сонних жаб
і насилає на них страшні сни…
жаби бояться
і залазять глибше в м'який мул…
тоді в неї з кишені стирчить кужіль…
кине кужіль на полицю - сама піде на вулицю…
а там - холодно…
а там дерева хижі…
а там височінь поглинає…
…тоді вона повертається…
через пеньки, що світяться…
через горіхи й шкаралупи…
через час і світ…
вона хижа…
їй не страшно…
вона сама…
вона кашляє -
і риплять в лісі найстрашніші дерева,
вона плаче - і коні загрузають в болоті,
вона сідає вже на лапи,
її обличчя видовжується,
вона витягає нитку
і починає прясти зиму.
