Знов безсоння, мов тінь, наді мною стоїть до ранку…
Як розвітрений сад, мов стривожений птах дишу.
У кімнаті моїй чомусь знову тремтять фіранки,
Ніби я, що не сплю і присвяту тобі пишу.
Відчуваю тебе, ніби море…Як грім і спеку…
У нестримності душ – зоревій, що живе в мені.
Ти ж надходиш, як сніг, мій найближчий і наддалекий,
У мій сон, у мій день, у тривоги мої земні.
За тобою іду й непомітно стаю тобою.
І корюся тобі, і перечу…Смішу і злю…
Наддалекий мій друг і такий надблизький до болю,
Ти дивуєш мене…І за це я тебе люблю…
* * *
Я ж до тебе – з душею, з вірою
І уся, яка є, - відкрита…
А любов мою недовірою
Було вбито…
Задля тебе весною слалася
Сон-травою – зумій впізнати…
Тільки ж як то між нами сталося, –
Цвіт прим’ято…
То берізкою я тулилася
Лиш до тебе…
Так, розгублена, й зупинилася
Просто неба…
Останній шанс
Парфуми “Шанс” у мене на поличці…
Твій подарунок і моя печаль…
Тебе немає, а мені з незвички
Вже вкотре ніби голос твій звучав…
Твій подарунок справді символічний…
Був шанс…І що ж? Тепер його нема…
Лиш день вчорашній і турботи звичні…
На серці ж лиш тривога і пітьма.
Лишився “Шанс” у мене…А у тебе???
Чи за душею щось лишив собі???
А наш синок щодня малює небо,
Крилату мрію, білих голубів…
* * *
За любов промовляю тости,
Хоч не вірю у щем зізнань.
Йду до тебе – неждана гостя –
В шатах сумнівів і бажань…
Ми з тобою уперше стрілись
На пероні розбитих снів…
І звідтоді я не змінилась,
Бо мій дух безвідрадно скнів…
Мої губи про все мовчали,
І мій розум не визнавав…
Очі ж бачить тебе жадали
В сяйві весен, в буянні трав…
Чути б голос твій і зустрітись
У кімнаті – щоб тет-а-тет …
І на тебе щоб знов дивитись,
Малювати щоб твій портрет…
Ні, не пензлем, як ти, - а словом…
Щоб ти вийшов таким, як є…
Усміхалось щоб світлоброво
Намальоване щастя моє…
Щоби поруч кішка Аліса
Умивалась…Гостей стрічай!..
Я прийду, принесу мелісу,
Будем пити з тобою чай…
Хай вгамує він біль і муку,
Що нестерпно вогнем пече…
Простягну тобі, друже, руку…
Якщо зможеш – підстав плече…
Автобіографічне
Моя мама так дивувалася
І ніяк збагнуть не могла:
“Дочка – вчителька! Як це сталося?
Ох, і швидко ж вона зросла!”
А дідусь усміхавсь:”Не віриться?
Що ж, приходить всьому кінець…
От і вивчилась.От і виросла.
На свій хліб пішла.Молодець!”
Я ж – збентежена й трохи знічена,
Бо сказати прийшла пора,
Що назавжди лишусь ученицею
У прадавній школі добра.
Шкільне
Живе чеканням школа в сяйві літа,
Стомився дзвоник тижнями мовчать,
Ясна доріжка, росами умита,
Уже зібралась дітлахів стрічать.
Причепурився серпень для годиться,
Він так шкодує: час настав іти…
А милі айстри, ніби учениці,
Вже білосніжні одягли банти…
Перед першим уроком
Забуваю поради, рецепти і голу теорію…
Треба зважитись тільки і потім ступити крок.
От вона й почалась – ще не створена мною історія,
Бо я зараз іду на свій перший в житті урок.
І уже не підійдуть перевірені кимось методи…
Все забуду на мить, лише мовлю слова прості…
О сміливість моя, незрадлива супутнице, де то ти?
Адже будуть іще і не перші уроки в житті…
* * *
До мене прийшов жовтень
З дощами і листям жовтим,
З туманами за плечима
І небом з твоїми очима.
Та раптом сніги осінні
Сховали ті очі сині…
Не стало ні сонця, ні неба,
Ні листя, ні дому, ні тебе…
* * *
Хтось так пильно дививсь на мене…
Може, вітер пустує то?
Ну, а, може, сміються клени?..
А якщо не вони, то хто?
Хтось русявий і кароокий
(Сірий шарф на нім і пальто)
Зміг украсти у мене спокій…
Жовтень? Вечір? А ні, то хто?
* * *
Дощі вистукують по бруку,
І тоне в музиці земля…
Вітрець листок узяв на руки
І з ним у вальсі закружляв…
Зустрівши казку так нежданно,
Я озирнулася назад, -
Колючим їжачком каштана
Мені всміхався листопад…
Синє-осіннє
Для чогось знову йдуть дощі
Повз сині вікна в синю вічність,
І небо в синьому плащі
Читає саду сині вірші.
А жовтень бродить по воді,
Тікає осінь в сині ночі…
Я загадаю сон.Тоді
Мені насняться сині очі.
Грудневе
Сміявся грудень.Снігом сипав
І в іній вії фарбував,
Веселий в гості вранці їхав,
Усім дарунки роздавав.
Зимі – хустину пелехату,
Морозу – шубу й зорепадь…
У мене ж – сміху повна хата…
Заходьте, буду пригощать.
* * *
Холодно.Зимно.Сніжно.
Що це? Цвітуть шибки?
Вікон торкнулись ніжно
Пальці чиєїсь руки.
Квіти і сніг…До речі,
Хто це тут чаклував?
Хто це – мороз чи вечір –
Квіти намалював?
* * *
Весь білий світ у снігопаді
Спускається, як птах, на плечі.
Спинилась вражена.Насправді
То був не птах – зимовий вечір.
Я добре знаю, що не треба
Ні запитань, ні зайвих слів…
Я тільки хочу бачить небо
В мінорній музиці снігів.
* * *
Непрошена, зав’южена, засніжена,
Іще й розчервонілась на бігу,
Краплинку ніжності візьму з собою з Ніжина
І побудую Сніжин на снігу.
Здивована, замріяна, стривожена,
Якась незрозуміла на біду…
Всміхнешся сонячно – усе на світі зможу я, -
Весну тобі в обійми приведу.
Образок
Часто холодними зимовими ночами
До мене приходять спогади…
Вони навшпиньках пробираються
Коридорами гуртожитку,
Щоб не розбудити тьотю Діну.
Потім сідають на краю ліжка
І пошепки оповідають минуле,
Дивлячись на мене очима часу,
Як на маленьку часточку Всесвіту.
Я ж напуваю їх гарячим чаєм
І невідворотно віддаляюся в майбутнє,
Бо ним я живу…
Зимовий лист
Добридень, мамо! День біжить,
А я пишу про заметілі.
У місті нашому сніжить,
Дерева й люди біло-білі.
Ти не дивуйся, що сама
Я вирушаю в сніжний Ніжин,
За мною мчить прудка зима,
Наздоганяючи на лижах.
Ти не турбуйся і не жди
Мене в неділю на пероні,
Бо їду в грудень, як завжди
У переповненім вагоні.
Мій поїзд від зими тіка,
Я мовчки грію в ньому руки…
І звідки впевненість така –
Віщують зустрічі розлуку…
* * *
Я не сумую і не плачу,
Я обмину свою біду.
Якщо ж тебе я знов побачу,
Чеканням в сни твої ввійду.
Не знаю,ким ти був для мене,
Та друзями не стали ми…
А прийдеш знов – всміхнуться клени
У теплих кожушках зими.
* * *
В мене знову урок у сьомому.
Клас весною наскрізь пропах
Коридорами ходить березень,
Носить проліски у руках.
Десь розвіявся тон суворості,
Загубився в серйозності вправ…
А на дошці весну і березень
Зайчик сонячний малював.
Відвертість
Школа – моя відвертість,
Зоряний мій причал,
Що, неспокійну, вперту,
Радо мене стрічав.
Чесні мої малята,
Добра моя сім’я,
Правдою має стати
Казка, що склала я.
Може, не зовсім вдалі
Вигадані дива?
Часом і на причалі
Гірко душі бува.
Холодно.Де подітись?
Сумніви – як мости…
Спробую залишитись…
Зважуся відплисти…
Те, що знайшла, втрачаю.
Не вистача чого?
Раптом себе впізнаю
В дівчинці з класу мого…
* * *
Я без тебе – земля без квітів,
А з тобою – волошка в житі.
Я з тобою – роса світанку
І веселка в яснім серпанку.
Я без тебе – ватра без хмизу,
Я без тебе – сосна без лісу.
Ти для мене – вербовий вітер,
Ти для мене – ромашкове літо.
* * *
День за обрій полинув,
Щоб і завтра прийти,
Доторк рук тополиних,
Терпкий запах полину
Пригадається й ти.
Ніч котом волохатим
Сипле зорі до ніг,
Завертає до хати…
Хочу небом я стати
У зіницях твоїх.
