1.
Літо – жарти за Фрейдом –
Яблука рясно вродили.
Ти зриваєш гарячі плоди –
Наливатися соком.
І стаєш на голову вищим,
І тобі додається сили
Від нудьги золотої цілунків.
Немов ненароком
Це чиясь підсвідомість
З очима небес ренесансу
Розливає щедроти
І вина старих бажань,
І голубить, і губить
Юнок, що просять безчасся,
Що снігами жалю
На долонях твоїх лежать.
Це чиясь підсвідомість
В засмазі квітневих воєн
Спочиває від зброї,
Від пилу з-під крил ворон.
Ти веселий, мов цар,
Ти серпневого лику достоєн, –
Відпускаєш на вітер
І здобич свою, і полон.
І лишаєшся сам –
Впізнавати земель північних
Поклик здалеку сивий
І сильний, немов оберіг.
Тоді сонячне люстро
Розколюється на свічі –
Засвітити найдовшу,
Найлегшу з твоїх доріг.
2.
Осінь – сходження на гору.
Цю важку, родючу пору
Ти назвеш моїм ім’ям.
Між завмерлих водограїв
Розпізнаєш – заспів зграї
Одинокої зів’яв.
Так твоє сум’яття в’яне...
Осінь... Оплива туманом
Ця гора, немов свіча.
Але не зійти на неї –
Поіржавити у глеї
Сонцем кутого меча.
Там із маківки побачиш
Світ, напровесні їжачий,
Де легкий твій крок спішив.
Де племен гарячі душі
Травами вкривали сушу
Всю, що ти собі лишив.
Звідтіля одна дорога,
Мов струна – туга і строга –
Вдаль долинами веде.
Там у перших сніговіях
Місто, що спасе й зігріє,
Притуливши до грудей.
Там твій дім – твій сон одвічний,
В кожнім закутку сторічнім
Голос твій, як вітру гра.
Там зачаєна в чеканні
Пісня, вся така остання,
Ніби осені пора.
3.
Квітник у передзим’ї
Буяє, як завжди.
У ранні заметілі
Ховаються сліди, –
Твої сліди на розі
Минулої весни.
Півсерця ще в дорозі,
Півсерця при мені.
Як боляче й сліпуче
Дивитись у вікно,
Бо ткала і білила,
Білила полотно.
Вже небеса забрали
Собі усі ключі.
Вже у долонях панських
Циганський дощ мовчить.
Вже виросло чекання,
Немов з-під стріхи дим, –
Усе це передчуто
Літописанням зим.
Нехай в снігах не стане
Печальної мене, –
Розлука не відтане,
І зустріч – не мине.
4.
Край світу і сніги. Без нас – нікого.
Твоїх очей невтішна перемога.
Твоїх доріг скрижалі і жалі.
Усе, іще не співане про бога,
Стається поміж нами, на землі.
Іржуть з причалів чорні кораблі.
І ти навік лишаєшся в сідлі,
Мені навік лишаючи тривогу.
Десь ясен–місяць тоне між полів,
І диким звірам не золотить роги.
Чому ж такі ясні мої чертоги,
Хоч ти прибув до них з країв убогих
На мить, яка загубиться в імлі?
Це – мить, коли боги цілують ноги
Богиням. Тільки раз на сотню літ.
5.
Тисячоліття ранньої весни...
Втони у ньому
І плекати втому
Рушай,
Допоки ще не все відоме
Літописанню наших зим.
Спини
Цей кровообіг вороттям додому
