Здрастуй, ниций, мій сірий блог,
Знаєш, ти – мій маленький Бог,
Може, це мій останній вдох,
І я стану попелом…
Ранок сонцем стрічає сни,
Як курйозно, які вони,
Наче просвіт в стіні труни
Надією сповнені…
Всі парфуми з повітря вкрадено,
Скрізь часник, і димиться ладаном,
Знаєш, може останнім складом
Вийдуть люди на поле гри.
Збайдужілі, панічні пальці,
Защемивши лимони й кальцій,
Як зухвалі з м’ячем португальці
Поспішають відтерти грим.
…В мене буде волосся довге,
Світла сукня з легкого шовку,
Я до центу покінчу з боргом,
Якщо літо мене запросить…
А в повітрі димиться ртуттю,
Ми в неволі з колючим пруттям,
О ці люди, з гіркою люттю,
Я б вас легко втопила б в осені.
…Вечір тихий ганяє птах…
Гіркота – для усмішок крах,
Осінь, осінь, ну як же так?
Ми ж з тобою ще слів не звíршили…
Місто відчаю, місто криз,
Як в тій пісні? "It's my last breath"?
Може, це мій останній бриз…
Місто вперше пропахло тишею.
