Читаю напис на стіні:
«На серці біль, в душі лише тривога.»
Ну зовсім так, як у мені.
Кудись веде пряма дорога.
По ній я йду і розумію,
Моє кохання вмре зі мною,
Відкритись просто не зумію…
Ми будем друзями з тобою…
Дзвенить будильник тихо-тихо,
Я розумію, це лиш сон,
Та відчуваю, бути лиху.
Воно візьме мене в полон,
І забере мене до тебе,
В безмежну білу пустоту…
Немає там і мого неба,
Там маю свою простоту…
Та ні!!! Я зовсім не проста,
Не знаю, навіть, що сказати,
Я хочу зстрибнути з моста…
Чому??? Не варто і питати.
... Минув мій день так, як завжди,
Ніхто не знав, що в мене свято!
Коли гуляла я «Зажди!»
Почула, то казав мій тато…
Всі рідні гарно привітали,
Про лихо я не пам’ятала…
Прийшла додому і заснула,
І знову напис на стіні,
Той, що за день я вже забула,
І, аж мурашки по спині,
Приніс мені пекучий біль.
Я озирнулась: гай зелений,
Високі сосни, чорний джміль.
Такий смішний, такий веселий…
І він сказав: « Ходім зі мною!
Я покажу тобі поляну,
А лихо не візьму з собою! »
Я йшла, побачила зелену пляму,
І квітів там багато було.
І джміль поніс мене на хмару,
Нікого там зовсім не було,
Я бачила лиш білу пару.
І нахилилася я вниз,
Побачила той самий напис.
Хтось підпалив зелений хмиз,
Горів багато жовтий напис.
Його ніколи не забуду,
Він буде завжди у мені.
І пам’ятати завше буде
Той напис на отій стіні.
