Тихо-тихо шепоче душа – улітай,
улітай до каміння холодного в гори,
улітай у суворий на Півночі край,
узбережжя на сіре, тверде і солоне.
Там вдихай свіжий вітер, поки стане боляче,
й груди під светром вітрилом розправ.
У зіницю м’яку коли голкою сонячной,
щоб повільніше вина солодкі ковтала.
Привітайся зі снігом обличчям додолу,
по чолі білу ласку розмазуй.
Кресли в тундрі ногами неправильні кола,
розмірковуй і вітру розказуй…
Тишу ніжно осяжну руками торкай,
пести вуха м’якими долонями.
Душа ріки пускає ген за небокрай
захмеліла від волі холодної.
Тут мистецтво на килимі сірому трав
розстелило нову скатертину.
Замішав повний тигель солоної фарби –
малювати холодні картини…
А коли домалюю, то ляжу на спину –
крізь повіки у небо зі сталі дивитись.
Через кілька годин буду бачити сни,
тільки тут що спроможні приснитись.
Тихо-тихо шепоче душа – улітай…
тихо-тихо шепоче – на Північ… на Північ…
