Я не можу заснуть від образи чи то від болю,
Спохмурніла й сумна, і признатись у тому страх,
Що лишилася знов наодинці сама з собою,
Мов осінній листок, що тремтить на семи вітрах.
А у жовтні чомусь навіть сни та і ті з дощами,
Я – сама не своя, неспокійна і мовчазна,
Тихо сяду й почну дощового листа до мами…
І сидітиму так. І писатиму допізна.
Про озоновий ліс, що грибами запах звабливо,
Про калиновий гай, що росте на краю села,
І про того коня, що його осідлала в зливу,
Щоб поїхати в степ, де ні разу ше не була.
Я згадаю про те, як на фермі доїти вчилась
І пила молоко – іще тепле й таке смачне…
Напишу про село, де негадано опинилась…
Рідне місто моє, ти у тім не вини мене!..
Я не буду писать, що замерзла і застудилась,
Що живе у мені нерозділеність самоти,
Що від битих доріг я, здається, уже стомилась
І тамую печаль лиш тоді, як пишу листи…
Я закінчу листа тим, що вдячна за все, що сталось…
Розспівались півні непогодам усім назло!..
Добрий ранок – у дім, і віконниці засміялись…
Я про нього пишу – про веселе, як день, село…
* * *
За межами школярського Статуту
Не відала, як часу плин спинить…
Я так поквапно вийшла з інституту,
Та не забула двері зачинить.
Ступала в будні, а чекала свята,
Щорік стрічала з вирію птахів,
Впізнаючи в щасливих молодятах
Вчорашніх пустотливих дітлахів…
В моїм житті – і радощі, і болі…
Та скільки б не судилось мені літ,
На все життя я буду вдячна долі
За те, що народилася на світ…
* * *
Найбільше я любила вирушать
У мандри, у незвідану дорогу.
Училась жить. Училась поспішать,
Іти й вертать до рідного порогу.
Мене везли таксі і поїзди,
Авто і літаки, і пароплави.
Я їхала…І їхала туди,
Де сходить ранок, легко дишуть трави,
Туди, де вільно морю в день ясний,
Птахам і людям – чисто і крилато.
Лише в дорозі – кольорові сни…
Лише в дорозі відчувала свято…
Хай ранній сніг у дверях не спиня,
Нехай не відають спочинку ноги…
Я все віддам, якщо й на схилі дня
Мене покличе відчуття дороги.
* * *
Не можу жить, немов востаннє
Я бачу сонце і маля…
В моїй душі – німе повстання,
Де кожна жилка промовля:
“Хай завтра буде знову тиша,
Пречистий сніг, пресвітлий день,
Хай матір перший сон колише
В колисці, зітканій з пісень.
Хай буде ранок, дощ і трави,
Хай буде спокій на Землі,
Нехай радіє квітам травень,
І хлібом пахнуть мозолі.
Хай буде мирним світ озонний,
Весна буяє тут і там…
Рішучість наших амазонок
Не дасть розвергнутись громам!..
В гучній симфонії планети
Акорд за мир беруть жінки –
Такі ж відверті , як сонети,
Такі ж прекрасні, як зірки.
Весільне
Весілля було “зеленим”,
Хоч жовто зоріли клени,
Вітаючи молодих…
І тихо раділа хата,
Хоч сльози втирала мати,
Вітаючи молодих…
Так солодко цілувались,
Хоч “гірко” чомусь кричали,
Вітаючи молодих…
Весілля було “зеленим”…
* * *
Я цілу ніч ходила по стерні,
У розпачі шукала іван-чаю…
Ти ще не встиг наснитися мені, -
Я вже відчула, що тебе втрачаю…
І не були ще складені пісні,
І поцілунків спраглих не стачало,
Ти ще не встиг наснитися мені, -
Я ж відчувала, що тебе втрачала…
Так неспокійно стало уві сні…
Втамую біль і вип’ю іван-чаю…
Ти ще не встиг наснитися мені, -
Я вже відчула, що тебе втрачаю…
* * *
“До наступної зустрічі!” – скажуть в ефірі…
Хочу вірить в наступність і в зустріч повірю,
І у завтрашній день, що безгрозяним буде,
В життєдайність дощів, які землю розбудять…
Скаженіє негода, - мені не звикати!..
Не втомлюся чекати!.. Чекати!.. Чекати!..
Це роботи умію…Життя мене вчило…
Правда, часом так боляче зрадами било…
Все одно не втомлюся чекати до ранку
Кроків жданих і владних у себе на ганку
І розкутості дум у притишенім слові,
І своєї весни…І твоєї любові…
* * *
Я пекла пироги, прибирала натхненно хату
І чекала гостей кожен вечір до себе в дім…
А самотність прийшла, як безвихідь і як розплата,
Як осінній туман і їдкий відчайдушний дим…
І заходили дні дуже схожі, немов близнята,
І згасали вони в попільничці надій моїх…
Я жила, як усі…Тільки потай чекала свята –
Божевільних дзвінків і відвертих зізнань твоїх…
Свято й справді прийшло, бо було воно зовсім близько.
І позбавилась я тих нестерпних душевних мук…
Хто я нині така? Я – маленька солона бризка,
Що упала у гріх – у засмагу коханих рук…
* * *
Шукала собі підтримки,
Вбачала в тобі опору…
Та знов не вдалися знімки
З тобою на фоні двору…
І зойком струна зірвалась,
І знов не вдалась розмова,
І знову мені здавалось,
Що ми скрижаніли… Знову…
Долоні твої і очі,
Непевність тривала, вперта,
В розкутій безодні ночі -
Мовчання тремке й відверте…
Коли наодинці тяжко,
І вітер холодний – в спину,
Тоді невимовно важко
Збагнути свою провину…
Присвята
Ти був таким, як вальс Шопена,
В тривожній музиці снігів…
Бентежним вітром став для мене
В задумі синіх берегів.
Перед тобою я безсила…
Моїм дощем зумів ти стать…
І чорні коси, ніби крила,
Незнаним відчаєм мовчать…
Монолог травинки, що пробивалася крізь асфальт
А крізь асфальт, ой, важко пробиватись,
Крізь чорний морок…Тільки ж не боюсь…
Не хочу я, не думаю здаватись…
Візьму й безстрашно крізь асфальт проб’юсь!..
На подив сонцю і собі на втіху
Я проросту крізь непроглядну тьму!..
Мала й тендітна, відчайдушно й тихо
Я увійду в освітленість саму!..
Щоб знали день і сад, і гілка кожна,
Що в час урочий злету й висоти
Всі перешкоди подолати можна,
Якщо іти до справжньої мети!..
Зізнання
Любов спішила на побачення,
В депо – тролейбус, дощ – у сни…
Вітрець, ніким ще не побачений,
Летів на крилах до весни.
Усе було теплом напоєне:
Тіла дерев і плоть ріки…
І ніч, на пахощах настояна,
Сплітала зоряні вінки.
Ліхтар гойдався, намагаючись
Ліричне віршеня завчить…
Відходив день, не озираючись,
У тихий травень відпочить.
В природі все запрограмоване:
Розмай садів і льодостав,
І перший грім, що, зачудований,
Озвучує пісні отав;
Земля, що вперто обертається,
І сніговерть, і листопад,
Птахи, що з вирію вертаються
У любий край, у мрійний сад…
До себе звуть шляхи небачені…
Та поспішаю знов і знов
У рідний дім, де не розтрачені
Надія, віра і любов…
Величальна хлібові
Як зараз бачу: вулиця і дім,
Зелена хвіртка, затишна оселя.
І тато, й мама – зовсім молоді, -
Маленька кухня, прибрана й весела.
І молоко, і чорний хліб, і ніж,
І я, мала ще, за столом обіднім…
Моя бабуся каже: ”Хліб доїж,
Бо стане бігать… Будемо ми бідні…”
Я уявляла, як шматочок мій
Біжить за мною (вже й не хліб, а зайчик!),
І з острахом, відомим лиш самій,
Я доїдала крихітний окрайчик.
Росли топольки в мене під вікном
І я росла…Вже дещо розуміла…
Уже й сама ходила в гастроном
По сіль, по хліб…І по дорозі їла…
Таким смачним був запахущий хліб,
Надкушений в спокусі край дороги…
Вже стільи літ і місяців, і діб
Несу в собі бабусин погляд строгий…
Мені знайомий жест її простий, -
Коли в долоню крихти всі зі столу,
А потім – в рот, бо ж хліб – то дар святий…
Його не можна струшувать додолу…
Про це не забуваю я ніде,
Признатися у тому не боюся.
Коли ж бува окраєць упаде, -
Його цілую, як моя бабуся…
* * *
“Вибачай і забудь,” –
Наче поштовх у спину,
Як надірваний крик,
Що до серця долинув.
Чи то біль, чи то гнів,
Чи тривожне мовчання?
Як розчахнутий день,
Те поспішне прощання.
Нащо зайві слова?
Опускаються руки.
Зачаю у собі
Терпкий присмак розлуки.
Я не буду благать.
Умовляти не вмію.
Не заплачу – змовчу.
Підійти не посмію.
Я подужаю ніч!
Ще мій ранок настане!
Та чи зможеш ти жить,
Як любові не стане?
Відстань
Хотіла, щоб з напівслова…
А вийшло, немов навмисно…
Я думала – ранній ранок.
Огледілась – надто пізно.
Щоночі стрічала Музу,
А музики не стачало.
Тобі присвятила вірші,
А пісня не зазвучала…
Вторгались до мене в душу
Примари – лихі створіння.
Найдовша у світі відстань –
Взаємонерозуміння.
* * *
Стояла й тихо усміхалась…
Твої вуста.Рука.Чоло…
Отак взяла і закохалась…
Давно такого не було…
Твої бентежно-добрі очі,
І теплий усміх, і хода…
І ще голитися не хоче
Твоя розкішна борода…
Я все про тебе…І для тебе…
Мені зорить твоє вікно
У перехиленому небі
Вже так давно…Давно…Давно…
