Лиш зойк душі: “Я вихідних не жду…” –
І розумію, чим на тебе схожа…
То випадково поряд я іду,
Задумлива, печальна перехожа.
І я уся, немов у сніговій,
Тривогою п’янкою оповита…
Так раптом стало холодно самій…
Мені б податись в розпашіле літо!..
Мені б туди, де сонця досхочу,
Де зустрічі жадані й випадкові...
Немов у спеку не стає дощу,
У січні не стача мені любові…
Моя любов
Десна і ліс. І таємнича ватра.
Холодна ніч і теплота долонь.
І ми з тобою, мов почесна варта,
Залишені підтримувать вогонь.
Чаклуємо, як споконвічні маги,
Я вже не знаю, котру ніч не сплю,
Не відаю, чи вистачить відваги
Тобі сказать, як я тебе люблю.
Люблю тебе прозоро і стосило,
Моя любов не знає перепон.
Впізнай мене! То я тебе просила,
Щоб не мовчав у мене телефон…
Впізнай мене! У ночі горобині
То я стояла тишею в громи,
Знайди мене у цвіті на калині,
Що раптом забуя серед зими…
Пропах димами светр. І я сміюся…
Волосся в поцілунках і зірках…
І я нічого в світі не боюся,
Гойдаючись у тебе на руках…
Художнику
Намалюйте мені тихі краплі дощу на шибі.
Краплі. Осінь в дощі. Дощ на щастя! Не треба сліз!
Засміюся дощем і, як крапля, застигну, ніби
Сірий присмерк очей, дивний ліс, що у дощ проріс.
Намалюйте мене, як туман чи весняний настрій,
Як нестишну печаль, що, бува, біля Вас блука.
Я не знаю й сама, і сама не збагну я, нащо
Мені Ваші дощі?.. Краплі…Краплі…Вуста…Рука…
Я не знала, що й я можу стати дощем осіннім
На картині у Вас. Зрозуміла я це тоді,
Як побачила дощ, сіру шибу і сірі тіні,
Потім – Вас, що писав дифірамб дощовій воді.
Намалюйте мені тихі краплі, вікно і просинь.
Хай відступить печаль! Сльози щастя – оті дощі!..
Буде солодко так. Буде щасно. І буде осінь
Поміж нами стоять у картатім своїм плащі…
Органістові
Намагалася я передбачити Ваші рухи.
Віднайшла ув очах я і втому, і щем, і біль…
Я не знала ще, як написати про Ваші руки…
Хто Ви, сивий Орфей, органісте старий, відкіль?
І сама не своя не могла я піти з костьолу…
Мій автобус рушав і сигналив, немов кричав,
Та лишалася я, бо не чула іще ніколи,
Як, підвладний рукам, старовинний орган звучав.
А йому в унісон калатали серця присутніх,
Божеволів орган, і вставали усі, хто чув…
Був у храмі концерт, - як Ви грали, Орфей, могутньо! –
І ніхто ще не знав, що останнім для Вас він був…
* * *
Серед депресій і репресій, минучості і каяття
Якась провина зимним вітром проймає все моє життя.
Іще мій розум достеменно того усього не збагне,
Але пожухле листя клена знов розтривожило мене…
Моя жура – як тиха скрипка, - що на плечі не знає сну,
Вона в осінній синій вечір не залиша мене одну…
Та над собою я не владна: моя печаль дощами снить…
І так лякає астенія – безсилля щось-таки змінить…
Похорон
Квіти.Люди.І двері настіж.
І розпачлива тіснота.
І розхристана тітка Настя
Тужно схлипує:”Сирота!..”
Кволий ранок стоїть дощами
Безнадії в живих очах…
Чорна хустка, як пам’ять мами, -
Криком відчаю на плечах…
Мідь оркестру – миттєвий сполох…
Сльози свічки – одвічний сум…
Голосіння прощальне соло
Пада грудкою у росу…
Трави в’януть з жалю й розпуки,
Тихо стогнуть старі вози,
І знімають слухняно руки,
Якось в поспіху, картузи…
Кладовище…І плач…І горе…
Очі долу – сира земля…
Тільки ясен дивився вгору,
Проводжаючи журавля…
В соборі
У місті – пташиний хор…
І дзвінко…І людно…Гамірно!..
Борисоглібський собор
Заслуханий в музику камерну…
І скрипку, і контрабас
Відчула я і побачила…
І тенор зітхав, і бас…
Я плакала…Що б то значило?..
На нотних рядках – мінор…
Щоб з іскри вогонь роздмухати,
Навшпиньках зайду в собор
І стану…І буду слухати…
Сльоза у годину втіх
В найдальшім куточку схована…
Та плакатиму при всіх,
Як слухатиму Бетховена…
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування
KP-design