Що подати тобі на вечерю, пузом’який світ?
Келих ночі п’янкої, зніжену лезами лярву?
Від сьогодні тобі залишатиму свій
Післязавтрашній слід,
Що б ти встиг прожувати, прожити, ще кварту!
Ти не змушуєш вірити, надія обскубана пава,
Всю любов розгребли на метали, і часу дарма...
Людство-маро,
на шкіру скелети у кості гуляли,
Небо пінилось, та грому і досі нема.
Помовчи, повний штиль на хвилях–FM,
Завмирають очі в айстробарвнім цвітіні
Світ мій, сивий…хворий, з кульгавим конем…
Не встига, сіромахо, за власною тінню!
