Скажи, чому сумні обличчя
У дзеркалі життя стоять,
На мене дивляться із потойбіччя
І подумки мовчать?
Духом дам тобі сопілку,
Йому – бентежний звук,
Хтось той напише диво-пісню
Без болю і покут.
Мовчиш, як завжди невблаганно,
Ковдрою голубиш вже осінніх благ.
Я розумію Все, та зрозумій і Ти, коханий,
Не зможу жити у сумних очах.
Вони запалюють вогонь пекельним болем
І мучать душу у струни…
Я ж прагну Сили, прагну Волі,
Відпусти мене до них, благаю, відпусти.
Дай торкнутись серця миттю
Ще нескорених турбот,
Обіцяю, любий, милий –
Оживе в душі Любов.
Їх просякну жовтим листям –
Тихо ляжу на траву
У багряному намисті
Казку добру розкажу,
Заколишу вітром буревію –
Каплями дощу,
Посиплюсь щиро-білим снігом
У мріях про Весну.
- Скажи, чому сумні обличчя
У дзеркалі життя стоять?
- Читають Твою притчу
І подумки мовчать.
- Пусти…
- Лети…
Білим, білим, білим цвітом
Кроками доріг
Я квітну, любий, квітну
Глянь!
В душі Людській.
Поклади мене на музику,
Музику згорни клубком
Догори білим пузиком,
Ясненьким чолом,
Кирпатим носиком…
Поклади мене на музику
Ногами босими.
Пройдись вустами тихим дотиком руки,
Цілунком чистої, криштальної душі.
