Сувора рівнина сповиває весь обрій в туман,
біле сонце з’їдає всі сили і ноги вже ледве чиркають дорогу.
Водянисте повітря попереду ліпить міраж, безпощадний обман,
як паркан у свідомості тихо зростає бажання повірити в бога.
Крок за кроком, в пилу викладаю арабську в’язь,
біле сонце зовсім шаленіє, на годиннику ртуть каже – полудень.
Тільки так, тільки так, у пустелю завжди іти маєш за щастям,
йому ціни страждання і втоми розсипчасте золото.
Завмирає життя, пекло падає вниз на каміння,
із космічних глибин воно смерть сувеніром несе.
Дуже скоро, я знаю, до мене надійде прозріння,
коли зможу назад повернути зі словом спасіння – «усе!»
Але доти все випалить зле і жорстоке проміння,
забирає й дає, що захоче, а правда твоя буде там,
де не буде безмежної влади блакиті склепіння,
там, де ти залишаєшся в серці своїм сам на сам.
