Даруй, терпляче добре фортеп’яно,
Прости за зраду у найтяжчу мить…
Злились в душі і “форте”, і “піано”, -
Все в ній вирує, водночас болить…
Ти дуже довго мучилось, мовчало,
Чекало одкровення моїх рук.
Тобі нечасто я думки звіряла,
Хоч хвилював мене твій кожен звук…
Сьогодні пустка у кутку в кімнаті
Мене лякає, як поганий сон…
Тебе немає…Десь у іншій хаті
Твій голос лине серцю в унісон.
Хай інший хтось, для мене невідомий,
Тебе відкриє й до кінця збагне.
В чужім, далекім і незнанім домі
Колись згадаєш, може, й ти мене…
Україні
Я тут живу і звідси не поїду,
Бо тут жили діди мої, батьки.
Ловитиму незримий відтиск сліду
І притулю легенько до щоки
У тиші ночі синову долоню,
У погляд вклавши всю свою печаль…
Ми всі отут, в чорнобильськім полоні,
Приречені…Так невимовно жаль
Дітей оцих, і кволих, і недужих,
І землю цю, загублену людьми…
Вкраїнонько! Дай Бог тобі одужать
І потихеньку вийти із пітьми
На білий світ, на тихі зорі й води…
Хай кане в Лету зірка Полину!..
Тобі ж не позичать краси і вроди…
Аби лишень хоч трохи талану!
Щоб твоїм дітям легко було дихать,
Хотілось би співати і кохать,
Щоб прагнулось кудись-таки поїхать,
Та тільки неодмінно щоб вертать
Сюди, де так приємно на світанні
Відчуть, що серце сповнене надій…
Земля моя! Любов моя остання!
Благаю, свою доньку зрозумій!
* * *
Моя Вкраїно! Рідна моя нене!
Я твою пісню в сина переллю,
Бо хочу, щоб він схожим був на мене,
Любив усе, що зараз я люблю:
Тебе – таку до болю в серці милу –
І зорі ці, і небо, і сніги,
І мову ту, що я його навчила,
І ніжністю омиті береги;
Оці тополі і оці світанки,
І музики омріяної вись,
Щоб свою душу вклав він до останку
У пісню, що про тебе розповість.
Молитва
О Боже мій! Помилуй мене, грішну,
Навчи сприймать минуле без жалю,
Прошу тебе, Єдиний мій, Всевишній,
Про послугу таку тебе молю.
Навчи любить стражденне і буденне
Оце життя таким, як воно є,
Пошли мені своє благословення!..
Хай святиться в віках ім’я твоє!
Тобі молюсь, як вмію і як знаю…
За кожен день, дарований мені,
Святе твоє ім’я благословляю,
Хай будуть мої помисли ясні.
О, дай же, Боже, всім здоров’я й сили,
Пошли Вкраїні Божу благодать!..
Прости за те, що я тебе просила,
Бо грішним, певно, велено страждать…
* * *
Початок квітня, та ще сніг довкола,
Ще довго йти до справжньої весни…
Вона іще, така бліда і квола,
То сипле снігом, то дощем рясним.
І на душі, немов у сніговинні,
Неспокій мій нанизує думки…
Нема тепла. І ми у тім не винні,
Коли усе в природі навпаки.
У квітні – сніг, у грудні – справжня злива,
А замість сонця – мжичка і туман.
І почуваюсь я тоді жахливо,
Коли тепла весняного нема,
Коли дерева безборонні й голі
Стоять, зіщулившись, в обвітренім саду…
І раптом – ти…Мов подарунок долі…
Ти кличеш мене, любий?.. Я іду!..
Віра
Стоять буйночолі соняхи,
Вчаровують Землю цвітом.
Вкраїна моя усміхнена
Запахла розкриллям літа.
До соняхів тиша горнеться,
Та в дикім шаленстві світу,
Знесилена, часом падає,
Як птах із крилом підбитим…
Планета ж така беззахисна
У вирі війни і смерті…
Та вірю у світ, як в соняшник
З пелюстками континентів.
* * *
Довіряю листам і друзям,
Сивій мудрості вітряків,
Гарним віршам і добрим людям,
І прадавній землі батьків,
Світлооким сценічним рампам
І ліризму нових пісень,
Ніжно-білому цвіту яблунь
У погожий травневий день.
То для щастя нам з вами дано
Отчий дім і старе фоно…
Хай веселий пташиний ранок
Відчиняє моє вікно,
Щоб у збудженій тиші кварталів
Життєрадісне “forte” жило
І будильники не мовчали,
І щоб пострілів не було…
* * *
Я в собі розлуку одболю…
Заспокоїть час нестишні рани…
Буде гірко – я перетерплю…
Не збілію в сивину туману…
Тільки серце стиснеться на мить
І забракне сили, щоб змовчати…
Наш синок, навчившись говорить,
Дуже чітко скаже слово: ”Тато!”
* * *
Кажуть: ”Краще синиця в жмені…”
Правда, море – то не ріка…
Але ж мрії – усі здійсненні…
Хай синиця!!! Але ж яка?..
Хай синиця – але крилата.
І не в жмені – у висоті…
А для щастя ще треба мати
Незатьмареність почуттів.
Співчувати мені не треба…
Люди лічать мої літа,
А я вірю в пречисте небо,
В журавля, що у вись зліта.
* * *
Віконні соти повні світла.
Безсило мружиться імла.
А я, маленька й непомітна,
Забагла затишку й тепла.
І знов до рідної оселі
Листком довірливим лечу,
Легким промінчиком веселим
З ясними бризками дощу.
Єство моє напоготові, -
Чимдуж додому поспіша,
До світла рветься, до любові
Моя розвихрена душа.
* * *
Самітна жінка – сама собою, сама до себе, -
Немов плакуча верба печальна, що просто неба…
Зачепить вітер, палюче сонце вогнем обпалить…
Самі собою - сивинки ранні, болюча пам’ять…
Сама з собою говорить часом солдатська мати.
А з нею – мальви, у рамці – фото…Порожня хата…
Сама собою, сама до себе, одна-єдина
Чекає дива: чекає мужа, чекає сина.
Крізь біль розлуки ішли додому її солдати,
Але назавжди лишились в полі відпочивати.
Долали відстань до Перемоги, тверді й затяті,
Але зостались за кілька кроків…У сорок п’ятім…
* * *
У зими на все свої закони.
Часом помиляється прогноз…
Обмину завчасно перепони,
Щоб піти овесненій в мороз.
Знаю: буде холодно і лячно
Прямувать до ранку крізь пітьму…
Як же ти настільки необачно
Відпустив у ніч мене саму?
Хтось подума: ”Що то за проява
Віддає зимі свою снагу?”
То ж моя розгнуздана уява
Висіває маки на снігу…
* * *
Ви далекі такі чи настільки близькі, - не знаю,
Що сумує душа у чеканні погожих днів.
Відійду й озирнусь, і не знати чого злякаюсь –
Чи самотності рук, чи реальності віщих снів…
Допоможе нам дощ. Він зціляє душевні рани
І єднає людей в парасольковій маєті…
Хай для Вас я ніхто: не дружина і не кохана,
Просто стрілася в дощ на одній із доріг в житті.
Ви ж – безсоння моє, мій неспокій і порятунок,
Ви й самі, ніби дощ, що прийшов у зажуру трав,
Ви – бентежність моя, найцнотливіший поцілунок,
Смуток сірих очей у полоні ясних заграв…
Будем просто мовчать. Хай говорять нестримні зливи
Про життя і про нас, про взаємну любов чиюсь…
Хай зустрічні авто усміхаються нам щасливо…
Я обожнюю Вас…А сказати про це боюсь…
