1
Побудь ще зі мною… до вечора.
Дріматиму я на порозі сірою кицькою,
А ти – просто сядеш у кріслі. Палитимеш.
Не зможеш піти. Чи, може, не схочеш.
А може твій страх не ступити на шлях лабіринту
за тебе сильніший?
Ти справді є інший…
жорстокіший.
Однак же вирішуй –
Чи переступити… піти назавжди не лишаючи
жодних причин на повернення.
Дріматиму я на порозі сірою кицькою…
Повір – навіть порухом вій не спинятиму.
Просто дивитимусь,
як дим вимальовує контури
ніжності.
2
- І час гострим лезом веде по долонях…
Я мушу, я маю іти, чуєш?
- Хіба ж заважаю?
- На чорта вляглася оце на порозі?!
- Я вдома у себе – погодься.
- То що ж, я чекатиму…
(може набридну, як зламана іграшка
часом стає непотрібна дитині)
- І звідти таке благородство?
Для тебе забити людину –
Що цяцьку забрати в дитини…
То сміло ступай! Чи пере –
Яка в тім різниця?
Немає тепер.
- Мабуть що немає –
(болять мені рани від кігтів твоїх)
Одначе так дивно –
болять, немов кажуть:
«а ти ще живий…»
- І ти у це віриш?
- В що саме?
- У те, що живий…
Від тебе лишилися тінь
та попіл ще трохи на скронях,
як докір.
Іди…
До дверей - кілька кроків.
- О ні!
До тебе ведуть оці кроки.
Та ти ж не сліпа -
це коло закляте змії,
що в пасті тримає хвоста!
І всі ми – як блазні на дроті…
Дороги від тебе нема.
- Знайшов же до мене дорогу…
- Вона мене, швидше, знайшла.
- Тоді я сама:
АААААААААААААА!!!!!!
Відчинені двері,
Самотній поріг.
Немає. Немає.
Ти знати не міг,
що там, за дверима,
нічого…
А ніц!
Тепер ти щасливий?
Нестало її.
