У тому житті твоєму, напевно, була я кицькою…
І вечір Буенос-Айреса лягав у твої кишені.
Від погляду сумно-синього будівлі здавались ницими,
І перед твоїм будинком злітались пташки священні.
Сідала тобі на коліна я, а ти – напівп’яний і зречений
Дивився удаль, де пошепки твої говорили тіні.
Хотілось кричати, квилити, але цим самотнім вечором
Могла я лише звернутись до тебе німим муркотінням.
…Ти був щасливіший за ангела, а я під ногами плуталась,
Коли ви – смішні й закохані – сплітались, як пальці, в обіймах.
Її розплели, роздряпали колеса небес отрутою…
І ти вже не жив, ти кутався у щем цигаркового диму…
Я вмерла так само тихо, як ангел злітає ввечері,
Щоб після уламків горя просити твого прощення…
Я перед екраном в Києві збираю склади у речення,
А вечір Буенос-Айреса лягає в твої кишені…
