Все незмінне, однолике,
Хай пройшли страшні віки,
І кохання ще велике,
Але душі замалі...
Океани мілкуваті
В порівнянні з небуттям,
Почуття незмінно кляті,
Ще й убиті незнанням.
В кожну душу зазирнути -
І від правди обпектись,
Не забути, не заснути,
З кимось рідним розійтись.
А дерева злі, важезні,
Нас гілками люто б’ють,
І вагання величезні
Нам любов із серця п’ють.
Навіть шлях, що під ногами,
Захитається, впаде,
І кохання за роками
Вже нічого не знайде.
А вітри, забувши жалість,
Продирають до кісток,
Вицвітає, наче старість,
Нам дорога до зірок.
Сонце так пекельно палить,
Що дихнути не дає,
В грудях серце жаром смалить,
Нас пропалює, пече...
Ніч накриє нас руками,
Але сон нам забере,
Джерело із почуттями,
Мов загусло, не тече...
