Мене холодить шарф із теплих слів твоїх,
Говорю-говорю-говорю – задихаюсь.
Горло сміхом порву, заведу моноліг,
аби ти не почула мовчання мого.
Говорю-говорю-говорю – не звертаєш.
Самота сірим вовком мене пожирає
Плямкота прямо чутна у скронях зажатих.
Але це так і звично, і тепло, і райно,
Що без цього немовби і смерть не приходить.
Говорю-говорю-говорю – розвважаю.
Моє горло обвили мотузки зі злості,
Задихаюсь за ласку воскрести забутим,
аби ти не почула мого серця. О боги!
О Боже? О… Я? О… о? Нікого немає.
Говорю-говорю-говорю – не почутий.
І так тягне у Хаос своїм шарфом зі слів.
І ні розум, ні серце, ні дещось незнане
Не пробудить. Нехай, не до цього їм всім.
Говорю-говорю-говорю-говорю…
Що ж бо доказів мене більше й немає.
