А осінь підкине деревам зарази-жовтухи -
і закружляють зів´ялі листочки, немов цокотухи,
а потім засиплять всі стріхи, закуття. І бруком
тектимуть сипкою рікою уздовж онімілих провулків..
I місто потоне у паводку жовтім. І золота шурхіт -
як плюскіт води.. чи як трупиків мушель мозаїки хрускіт..
І стіни загрузнуть у листі - ці венеціанські канали
навсібіч розіллються по місту неквапом -
і тихо, так тихо, що дивно, аж лячно:
черговий осінній бойкот чи опала
(куди у підпілля, в який утікати бункер? -
мов під карантином схололі серця - ані шум, ані стукіт
не долинає з-під ребер, бо клітки грудні - наче трумли) -
і втома суцільна.
І важкість.
І всемогутній диктат вигоряння...
А небо - мовчазна промова - твердіше за камінь -
байдужим блакитним палає вгорі діамантом...
І довшають тіні: лягає чорнеча на спини мурів -
і я вже пливу навмання як лунатик - простягнуті руки
намацують залишки моху на стінах
і життєдайну вологу дощівки й туманної ртуті...
Куди ж від осіннього сонця - цьОго серпневого трупа? -
я сліпну від нього (мабуть, то точно типові ознаки депрухи) -
Навколо - корозія й листя змертвілим брокатом опалим...
Потріскана шкіра землі
і голих дерев печальний стриптиз карнавальний:
танцює гілля - коливчасті рухи
під суховійні пісні завірюхи...
