В клаптик небесної сині,
видимий поміж висотками,
раптом закрався Місяць,
нівелювавши колір.
Біле, до болю, сяйво
вдиралося в сонний погляд.
Відбирало думки й спокій,
просверлювало наскрізь мізки.
Розпочинався жовтень.
Величезне коло Місяця
відкотилося Вселенським каменем,
відкривши Вхід.
Раз у рік Душі сходять звідти,
прихопивши свої гріхи, мов зорі,
у кишені Неба.
Душі спускаються Місячною доріжкою тихо і впевнено.
Тут, на Землі,
їх чекаємо ми
зі своїми обіймами, бідами й жалями.
Розкрий руки, мов крила,
розчахни серце навстріч,
і ти відчуєш,
як воно наповниться світлом.
То зорі Небесні,
вкладені в твоє серце тими,
кого чекав,
за ким тужив,
хто знайшов свій спочинок
у твоїй Душі - там - за Місячним Колесом...
/колись, 7 жовтня, Мамина Душа пішла туди - за Місячне Колесо.../
