Про кота Коцького
За мотивами української народної казки
Жив собі на світі дід
сам -один багато літ,
тільки мешкав разом з дідом
вже підстаркуватий кіт.
Самота та самота,
тягарлива німота,
звик тому дідусь постійно
говорити до кота.
Кіт уважно слухав річ,
поглядаючи на піч,
там старий махав руками,
як вітряк, урізнобіч.
– Ти лінивий, зрозумій,
ще й мовчиш, немов гордій, –
гнівно дід кричав із печі, –
хліб жереш даремно мій!
– Із ослона краще б зліз,
бо мишва гасає скрізь,
як хвоста тобі відкусять –
реготатиму до сліз.
– Б’єш ти байдики щодня,
як не гульки, то спання,
прожену тебе, я бачу,
мов погане кошеня…
Якось пізно уночі
дід, заснувши на печі,
так хропів, що біля печі
аж бряжчали рогачі.
Кіт на діда поглядав
і подумував: – Шкода,
прожене старий і справді,
отака мені біда.
– Я втечу від нього сам,
вже обрид постійний гам,
в лісі десь знайду притулок,
мабуть, буде краще там.
Як надумав – так зробив,
за узвіз, через горби,
швидко він добіг до лісу,
де росли товсті дуби.
Відпочив до ранку там,
як минула темнота –
йшла лисиця з полювання
і побачила кота.
– Добриий день! Ти хто такий?
– Я вітаю залюбки!
Звати паном Коцьким! Тільки
звір страшний я ще й прудкий!
Хоч лисиці сміхота
затрусила живота,
дуже чемно запросила
до свого житла кота.
– Дома я живу одна,
в мене є всього сповна,
та немає чоловіка
і тому така сумна…
Згоду кіт відразу дав:
– Що сама – таки біда,
буду я за чоловіка,
до свого веди гнізда.
А лисиця – скік та скік,
то в один, то в інший бік,
то на Коцького погляне
з-під опущених повік.
До житла ввела кота,
той понюхав: – Смакота
чую в тебе пахне з печі!
– В мене півень мліє там…
Тут лисиця круть і верть,
налила сметани вщерть,
і до півня та сметани
додала хлібини чверть.
З’ївши півня геть дотла,
кіт промовив спроквола:
– Добрий харч, але замало,
подавай сюди вола!
Поки півня кіт ковтав,
до лисиці завітав
гість вухатий, довгоногий –
заєць Зігнута П’ята.
У щілину всунув ніс,
про вола почув – та в ліс
від порога задки, задки,
і – бігом, мов гнався біс.
Так узнали всі зайці,
потім – дикі кабанці,
і почув ці вісті в лісі
кожен звір наприкінці.
Троє друзів – вовк, ведмідь,
і кабан підрядвсеїд
теж дізналися про пана,
про негаданий прихід.
Зацікавилися враз
і до зайця: – Вируч нас,
хай лисиця ту звірину
приведе нам напоказ.
Заєць тілом аж обм’як,
відмовлявся сяк і так,
та ведмідь на нього рикнув –
довелося йти однак.
Заєць Зігнута П’ята
до лисиці завітав,
на порозі боязливо
став, неначе сирота.
Поглядав в кутки житла,
ледве ікавку здолав,
потім все-таки повідав –
хто й чому його прислав.
А лисиця: – Буде так –
хай обід із трьох воляк
троє друзів тих готують:
завтра прийдемо в дубняк.
Заєць довго не чекав –
дав такого драпака,
наче задні його п’яти
звір кігтищами торкав.
Троє друзів на горбку
вже чекали в дубняку,
заєць сорок раз збивався
поки вість казав таку.
Вовк дослухав до кінця:
– Зрозуміла звістка ця,
певність маю, любі друзі,
не скує нам страх серця…
Хрокнув згодливо кабан:
– Не страшний нам Коцький-пан!
А ведмідь додав басищем:
– Трьох волів?! Оце гурман*!
Друзі викрали з села
одного лише вола,
їх і так удача тільки
від розправи відвела.
Харч зварили в дубняку,
стіл зробили нашвидку,
а по тому, хто де може,
заховалися в ліску.
Вовк – клубочком у кущах,
страх тамуючи в очах,
а кабан зарився в ямку,
листям вкрився, мов зайча.
Поруч дуб високий ріс
і ведмідь туди заліз;
всі принишкли, причаїлись
і позиркували в ліс.
