Шкіра в прозорому світлі була такою білою,
що кожний поцілунок залишав на ній вірші,
погруддя стало партитурою любовних співів,
пасмо на літерах лежало темним пензлем.
Прозоре світло переносило у простір за межею,
де самота на двох лягла солодким тягарем на душу.
Спокійні води ставу ледь тремтіли під напругою,
утвореною рухом губ і рук на полотні твоєї шкіри.
Тиша і безмежжя спокою під парусом шалених насолод,
можливість бути голими нас огортала посмішками.
Лежати чи ходити, танцювати чи упасти - можна все,
на кожну дію проливаються дощі простої втіхи...
Можливість відчувати твої лінії - далеко й глибоко,
сплітати образ твій із Сонцем, що заходить у пастелі неба,
вкладати в кожний вигин магію перших зірок та Місяця,
уявляти тебе дельфіном, соколицею чи лебіддю...
І в мить одну на межі дня і ночі сенс життя упав
краплинами холодними тобі на пасмо на погрудді,
тьмяно виблискував промінням - на добраніч...
тремтів ще трохи, потім - поглинутий тобою - засинав...
