(Як знічений школяр,
стою перед проблемою.
Як студент на важкому екзамені.)
Завалили мене запитання.
Додатково незайві.
За ґратами досліджень і статистик.
Волаючи в пустелю.
Дослухаючись відповіді
на передсмертні записки.
Розвертаючись,
щоб піти по-англійськи,
ні з ким не попрощавшись.
Заґратовані обличчя
з дивно помудрілими очима.
Як ляпки чорнила,
розповзаються зіниці.
Ти завжди абітурієнт
на цьому екзамені.
Вступити? Не вступити?
Знаєш відповідь,
що таке „це”?
І що таке „інше”?
Самогубство – це крок.
Люди з хворими очима,
заґратовані нерозумінням,
як особливо небезпечні звірі.
Самогубство – це крик.
Зриваючись на хрипіння,
з отого самого вікна
якогось ендесят енного року.
Самогубство – це крік.
Пересохла ріка волі.
Пересохле піднебіння
безкомпромісних переговорів із собою.
Самогубство – це крук.
А може,
замість „невермор”
усе-таки каркне „варто”?
Жити!
Можна, варто, потрібно, обов’язково!
Міцний напій,
який липне до вуст,
намагаючись їх зігріти.
Вона приходила вкрадливо
і злизувала з їхніх вуст
життя.
За п’ять хвилин до того,
як устигли б,
як змогли б,
як зуміли б повірити,
що воно
прекрасне.
