я дряпалась туди всім тілом
тиснучись до каменю й колючок
добрий був шлях на вершину
з небезпеками і втомою
що осідала в тілі як гиря
а я долала її опір
вершини і власної втоми
ми брали її грубо як ворога
хоча ворог лишався внизу
і називався ентропія
а вже нагорі
я глянула по боках
і побачила симфонію в золотому
з блакитною облямівкою неба
там унизу полишались дрібні верхи
і зовсім крихітні села
і схил порослий ялівцем та чорницями
і темний сплутаний ліс
а зі мною було холодне свіже повітря
камінь і величезне мудре небо
тепер не знаю
що робити з цією красою
бо йшла на вершину
щоб тобі про все побачене розказати
думаю собі сьогодні
а для кого ж?
постійне питання
бо якщо мова про мене
то я потішилася п’ять хвилин
і покотилася вниз
