Я геть зовсім не жалкую, що мене ти не любив,
Що ти серце, наче вишню, гострим лезом підточив.
Ти не вартий мого серця, чи то, може, я – твого,
Мов хильнула натщесерце трунку звабного твого.
В’їлась ця отрута в кров, мою волю підкосила,
Всім отруєна любов і гірка, й така безкрила.
А тепер у самотині бачу все, мов через скло,
Серце спить (мала дитина), і до тебе все одно.
Я геть зовсім не жалкую, що тоді ти мов оглух,
І що я в годину злую геть не вирвала свій дух.
Запалало моє серце і заледве не згоріло,
Вже кривавого озерця доторкнулись білі крила.
От хіба жалкую, що ти так мало накохався,
Геть самотній, мовчазний в дивнім спокої зостався.
Я усе як божевільна, наче тінь тебе трималась,
Та, на щастя, сама тінь із тобою залишалась.
Хай при зустрічі здригнуся, та усе забуду скоро,
За байдужою стіною не побачити нічого.
Те було, що мало бути, не жалкую про минуле,
Те, що мало в нас заснути – незпробудне й заснуле...
Хай для інших я людина, та для когось – цілий світ,
Вже без тебе не загину, не втоплюсь у морі літ.
