Наді мною небо плаче,
Серце в грудях похололо,
Небокраєм вершник скаче,
А над ним – вогненне коло.
Чутно гуркіт дужих ніг,
Що за вершником женуться,
На той шлях серпанок ліг,
Що й дерева не знайдуться.
Повертає він коня,
Той налякано гарцює,
Наче пісню награва,
Вітер свище і лютує.
Он-де вогник вдалині,
Що теплом до себе кличе,
В світлім радіснім вікні
Повертається обличчя…
Вершник погляд впізнає,
Навіть хай іще туман,
Вітер пісню дограє,
Заколисує в дурман.
На порозі мила постать
Руки спрагло простягла,
А у серці тільки острах,
Що це лиш страшна мара.
Кінь басує, мовчки просить,
Щоб господар зупинився,
Але вершник лиш голосить,
У химерний образ влився.
Він ще друга повертає
І веде на вірну смерть,
Кінь господаря скидає,
Той на землю – шкереберть.
Тихе світло, теплі руки
Пестять зранене чоло,
Чути голос, і щось в серці
Защеміло, загуло.
Вже тумани розійшлися,
Кінь з криниці воду п’є,
Він, припавши до водиці,
Смак солодкий впізнає.
Вітер пісню свою грає
І заграє нам іще,
Але світло завжди сяє
Там, де сумнів нас пече.
21.10.2008
