| © Ольга Зозуля, 29-09-2009
|
Автор.
Коли ще світ був молодий,
Увесь залюблений і гожий,
З’явився в ньому чорторий,
Почувся відгомін ворожий…
Упало яблуко з гілля,
Знання поширилось далеко,
У небо злинув навмання
Стрункий, задумливий лелека…
Тоді ще порухи блукали,
І почуття шукали тіла,
Помалу всесвіт пізнавали,
Надія птахою летіла…
Тоді кохання крокувало,
Мов подорожній мовчазний,
Собою часто затуляло
Страшний, заклятий чорторий.
Якось знайшло дві душі спраглі,
Сипнуло зілля вглибину,
Серця, що наче спали завжди,
Змогли прокинутись від сну.
Там радість ріки напувала,
Печаль гойдала на руках,
Ненависть випадок плекала,
Любов підбурювала страх.
Спитайте в них про кожну зливу,
В яку ми втрапили тепер,
Здмухніть надію полохливу
З глибин неходжених печер.
Радість.
Я плину річкою п’янкою,
Я морем берег огорну,
Я повсякчас іду з тобою
На крилах вітру і дощу…
Печаль.
Я не гірка і не солона,
А тільки синя глибина,
Німотна, вистраждана втома
І безгомінна далина…
Ненависть.
Я грім безжальної незгоди,
Вогонь, що палить у воді,
Бажання нижчої породи,
Думки огидливо брудні…
Кохання.
Я те, що завжди найсолодше,
Що вічно бажане усім,
Я те осліпле і німотне,
Яке усі гукають в дім…
Страх.
Я те, що в кожному зростає,
Що точить душу і думки,
Хто у собі мене лишає,
Тому нестерпно буде йти…
Сміливість.
Я порух, зваблений завзяттям,
Стрибок в найглибший океан,
Неначе вічно під закляттям
Мій крок увігнаний в дурман…
Автор.
Вони – рушійна сила світу,
Його колиска і думки,
Без них весні самотньо тліти,
Зимі без усмішки іти…
Краплина кожного окремо,
І в купі – вибухи тепла,
Так ми для себе світ почнемо,
Так нам надія ожива.
Буяє сад ілюзій долі
І мрій солодких, мов пилок,
Там камінці навік схололі
Зробили перший в світі крок.
Немов підняли віко скрині,
З якої враз почато світ,
Про неї тільки згадка нині
В безодні вимучених літ.
І все іще таке зелене,
Ще ніжне, тихе і п’янке,
Співало срібне веретено
Про долю виткану уже.
Про полотно з нитками вітру,
Про дощ, замішаний на сні,
Про непотьмарену палітру,
Де сльози, усміх і вогні.
Там кожен з них ще має силу,
Іще знаннями обросте,
Там ще надію полохливу
До себе чарами припне.
Радість.
Я океанами зробилась,
Я крила білі віднайшла,
Я душам маревом наснилась,
Зв’язала подихом серця.
Печаль.
Я погляд тихий і самотній,
Я дотик осені й дощу,
Я гину в темряві німотній
І прокидаюсь після сну.
Ненависть.
Я дух, зачерпнутий серцями,
Я біль, що ліків не знайде,
Поникли душі деревцями,
На них знемога упаде.
Кохання.
Я трунок зоряний, гарячий,
Я млосність, скроплена плачем,
Я подорожній той незрячий,
Що тягне руку за плечем.
Страх.
Я трепет, холодом зігрітий,
Я сірий морок і туман,
Я келих, порухом розбитий,
Я найжорстокіший тиран.
Сміливість.
Я крок вперед, хай у безодню,
Я слово, сказане про час,
Я те зізнання, що сьогодні
Когось штовхає повсякчас.
Радість.
Я радість, що тебе тримає,
Що крила пір’ям обсипа,
В холодні миті не лишає,
Над світом цілим підійма.
Печаль.
А я печаль, що обіймає,
Гойдає у своїм човні,
В глибинах ночі залишає,
Та не запалює вогні.
Ненависть.
Ненависть – ось моє імення,
Я завжди поруч, завжди тут,
І навіть кроки сьогодення
Не обминули моїх пут.
Кохання.
А я той вітер, що коханням
Мене назвав цей дивний світ,
Я гостре лезо сподівання,
Я незакінчений політ.
Страх.
Я – страх, зі мною марно битись,
Мене позбутися несила,
Хіба зі мною залишитись,
Хіба згорнути свої крила.
Сміливість.
Мене сміливістю назвали,
Дали за ворога страхи, –
Вони в безодню чорну впали,
А я продовжую іти.
Автор.
Що далі час, то цікавіше,
То світ яскравий і чудний,
Вогні зробилися добріше,
А день голодний і жаский.
Сьогодні вітер зірве квіти,
А завтра – ріки і гілля,
Через роки знайдуться діти,
Народить втомлена земля.
А почуття досягнуть тіла,
І крапнуть в ніжну глибину,
Пелюстка біла затремтіла,
Росою збурила весну.
Збудився день, а ніч собою
Накрила спраглі почуття,
Дійшло знання до водопою,
Та обернулось в забуття.
Бо річка втратила вологу,
Спинила порухи й думки,
Надія вистраждалу змогу
Тепер не може віднайти.
Вітри розвіяли пустелі,
Нагнали зливи і туман,
Знов закружляли каруселі,
Заплівся внадливий бур’ян.
Тепер у світі споночіло
І віття пилом засипає,
Серпанком холоду накрило,
Весну до себе не пускає.
Радість.
Хіба можливий світ без мене,
Без кольорів, що я малюю?
Працює срібне веретено,
Бо я у світі цім крокую.
Печаль.
Хіба послухається рима,
Якщо не крапнути мене?
Тоді натхнення за дверима,
Тоді і думка утече…
Ненависть.
Такий вогонь, як я плекаю,
Хіба що лава в собі має,
Я невитравний слід лишаю,
Мене кохання поділяє.
Кохання.
Я вічне, тихе божевілля,
Якому ліків не знаходять,
Мене домішують у зілля,
З якого витвори виходять.
Страх.
Хіба без мене хтось буває, –
Я знак тривоги і дощу,
Мене ж і кожен з вас плекає,
З туману, з попелу, з вогню.
Сміливість.
Без мене порухи даремні,
Бо я підштовхую завжди,
Ви незугарні та нікчемні
Без мене стати до мети.
Автор.
Усіх зачерпує погорда
Ясну корону одягти,
І поглядає кожен згорда
На ще несправджені віки.
І кожен з вас про славу дбає,
Хоча й потрібні мені всі,
Краплина кожного стікає
В мої залюблені вірші.
Без вас я й кроку не ступаю,
Простої рими не складу,
Я тільки мовчки знемагаю,
Прибитий краплями дощу.
Ви – моя кров, перо невтомне,
Натхненням скроплений струмок,
Ви незворушне і судомне,
Потрібний, шуканий місток.
Я хто без вас, без ваших трунків,
Без слів, почутих з ваших вуст?
Я мов кохання без цілунків,
Всіма забутий Златоуст.
Ви – мої плечі, моя сила,
За вас триматимусь весь час,
Мене ще доля не скосила,
Вогонь натхнення не погас…
Я завжди з вами, дайте руки,
Я повсякчас у вашім сні,
Ви моїх віршів запоруки,
Живильні крапельки весни.
Радість.
Ми тут, з тобою, наш поете,
Ми твого серця маяки,
Нові, неписані сюжети,
Твої призначені стежки.
Печаль.
Ми краплі смутку і розради,
Твоє повітря і вода,
Ми тихі, праведні поради
І запечалена хода.
Ненависть.
Ми крапля дьогтю в морі долі,
Ми порух хибної душі,
Зупинка чорної сваволі
У водах чистої ріки.
Кохання.
Ми солод поглядів й торкання,
Ми тихий шепіт напівсну,
Ми неповторне відчування
Твого солодкого вогню.
Страх.
Ми острах, знищений тобою,
Але покликаний назад,
Ми швидкоплинною рікою
Пливемо в твій таємний сад.
Сміливість.
Ми божевілля й порятунок,
Ми кроки зваги і плачу,
Ми найсолодший в світі трунок,
В який сипнули полину.
Автор.
Я хто без вас, без цього світу?
Я тільки подих і рука…
Радість.
Ми діти радісного квіту,
Ми твоя сила і душа…
Автор.
Я тільки тінь німого слова,
Забутий в пам’яті урок…
Печаль.
Усі слова – сама полова,
Якщо не встигли до зірок…
Автор.
Я тільки день, що вже минувся,
А завтра інший, інший я…
Ненависть.
Ти в намаганнях повернувся,
Туди, де відданість твоя…
Автор.
Я знову сон, що у туманах,
Я знову ніч, що не моя…
Кохання.
Ти у зцукрованих кайданах,
Ти найсолодша далина…
Автор.
Я підведуся у шуканнях,
Шалений день переживу…
Страх.
Змарніли долі у прощаннях,
Пірнули в синю глибину…
Автор.
Я ще живий і не заклятий,
Я далі йтиму поруч вас…
Сміливість.
Тримайся, авторе завзятий,
Наш світ пізнати буде час.
Автор.
Я радість питиму із вами,
Печаллю душу огорну,
Ненависть вкриється снігами,
Кохання викреше вогню.
Я страх залишу за дверима,
Сміливість в подруги візьму,
І світ народиться з очима,
В які я спрагло зазирну…
09.08.2009
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
