| © Ольга Зозуля, 29-09-2009
|
У снах моїх я інколи тебе зустріну, –
Не можу назавжди цей спогад стерти,
Напевно так, допоки не загину,
Якби кохання знало, як померти…
Історія – сторінка, що припала пилом,
Забутий дощ, що сонцем засвітився,
Верба, колись струнка, тепер – навік похила,
Нестертий спогад нам у серці залишився…
Мелодія, що вся тобою грає,
І вулиця, де досі чутно твій неспішний крок,
Вже після тебе... але так не вистачає
Дороги, що вела нас до зірок.
Листочками упали б ми з гілля,
Якби нам душу, мов листок, хтось захотів роздерти,
Але тоді згоріла б нам земля,
Якби кохання знало, як померти…
Ти тільки подих, дотик, вітер
І щастя згірклого ковток,
Розмитий аркуш рівних літер,
Крізь прірву зламаний місток.
Цей світ спинився б, спопелів,
Не був таким тривким, упертим,
Якби ніхто з нас не любив,
Якби кохання знало, як померти…
Через віки не пронеслися б почуття,
Якщо б у пам’яті їх спромоглися стерти,
Зів’яли, зникнули б серця,
Якби кохання знало, як померти…
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
