Так дивно,
так здавалось би незвично –
мені мій Сірій снився тільки двічі –
коли пішов кудись у справах,
(здається на роботу)
з квартири вийшов і забув якусь дрібничку,
вертаюсь,
а він вже на веранді
веде із кимсь неспішну
в пів голосу смішну
розмову
і пальцями в повітрі маше
і крилами своїми слів собі
допомагає віднайти корисних
аби свіженького розповісти
про себе і самим ж укладеним учора
про логіку і про кмітливість
анекдота.
Так повертається до мене
мене побачивши
і скибка з профілем пташиним
вже повнею із розпачем
на мене споглядає
і перепрошує
і з кріселка плетеного злітає
ховає до кишень долоні ці
ці пальці, що колись б могли
навчитись грать на
фортепіано...
Зі столу Сірін підбира якусь дрібничку
простягає
та по плечу легенько гладить-натякає:
“Іди.
Нам бачитись не можна...”.
І вже його хтось кличе:
“Ну, де ти?!”
і шум, і гам там на веранді,
а він очима п’є невмілу,
несмачну,
міцну моїх зіниць
холодну каву.
Ну а за фікусом стоїть
стара, гладка
з волоссям неохайно зібраним до купи
з ціпком бамбуковим
бабидло-Смерть
і на годинник дивиться
й очей підсліпуватих
зі стрілочки секундної не зводить
і рясно дихає –
тремтить у бенджаміна-фікуса
дрібне молочне листя.
А потім ще мені мій Сірін снився:
ми просувалися повільно на вокзалі
до каси шаркали
і він прийшов в дорогу проводжати.
Пильнує –
чи усе взяли:
“А паспорт?
Шкарпетки змінні?
Рушники?..”.
На те киваємо йому
і м’яко сміємося.
І ось вже слід нам вирушати
він обіймає
і це говорить на прощання:
“Так треба...
Потім,
коли все буде вже інакше
всі мої жарти стануть не важливі,
і весь мій блиск –
дрібна луска,
слова мої, мій профіль –
все-все моє –
пурхне! –
і вилете в кватирку
і Смерть обом нам стане непотрібна –
піде на пенсію,
поїде в санаторій
на води – лікуватися,
робити оздоровчі процедури...
Ця річка темна і страшна –
забудеться,
на берег свій не спустишся уже
не виглядатимеш мене
у неї не проситимеш
аби вона тобі туди
хоча б одне моє перо
для розпачу,
для злості,
для невіри
для всього іншого лихого
взяла і раптом принесла”.
Я знаю
потім після цього
Король сновидь у неї вимагав пробачень
і завіряв,
що не хотів він смутку,
а хотів розради
і обіцяв,
що відтепер і доти
не відрощу собі товстих
м’ясистих дужих кіс –
зі мною більш подібного не буде.
Божився, клявся він –
вона зітхала...
Колись сама йому писала стільки,
що й чверті в мене від такого не збереться,
а потім говорила:
“Мука,
це невимовна гостра мука
із ним провести цілий день,
бо він над нами Імператор”.
Прямісінько отак сказала –
“Імператор”
і знала всі його республіки за іменами.
А я
на мапі його тіла –
хто?
Пустеля?
Грот?
Каньйон?
Печера?
І потім ви ліхтар з собою брали
йшли
спускались в підземелля
й того,
кого з усіх ненавидів найбільш –
його любові
ненависті його
і страху позбавляли
аби одужав я
і менше вже хворів.
Страшні закляття промовляли
і з думкою про мене чаклували
виймали в темряву моє волосся чорне
і вам обом боліло...
І що тепер?
І як воно тепер –
останні гроші віднести за хліб,
а взяти жменю прілої крупи?
Віддай мені Царя сновидь
мобільний телефон –
я подзвоню йому
і попрошу його мене до Сіріна пустити,
щоб принести йому цукатів,
сорочок свіжих, фотографій –
моїх
назібраних за час сліпого розставання
і зупинятися щораз
пояснювать:
“Оце – коли ще був на першім курсі,
в ось цій футболці
мене
не пам’ятаю як –
ножем зарізали,
встромили викрутку –
пусте, коротше –
вбили...
А тут – в Москві на Патріарших
гуляємо,
лякаємо малих качок...”.
Нехай все буде так,
ну а якщо
підійде Смерть стара незграбна
з шальком строкатим
бабським
ми візьмемо дрина і вдаримо її
і скажемо, щоб більше не совалась,
не потикала носа в наші справи
і підемо купатися на річку
на темну страшну річку підемо купатись.
