Літо траву косило,
Ноги свої зросило,
Сіло собі у просі,
Витерло ноги босі,
Перепочивши, встало
Й голосно заспівало:
“Коси, коса, поки роса,
Бо вже трава до пояса!..
* * *
Шукала риси схожості з тобою
У кожнім силуеті, що зустрівся.
Стискала нерви пам’яті до болю,
Просила ніч, щоб ти мені наснився.
До голосів чужих я прислухалась,
Бо так хотілось голос твій почути.
Я впізнавала…Й знову помилялась…
Тебе нема.І вже не може бути.
Прийди до мене, як приходить вітер
У день ясний, і до руки торкнися…
У нас вже осінь…Вже зів’яли квіти…
Прийди в мій сон.Хоча б у нім лишися…
А до весни – далеко-предалеко…
Дерева голі опускають віти.
Для мене ти- мов зранений лелека,
Що з вирію не може прилетіти.
* * *
Не описати болю втрати, -
Чи ж знайдуться такі слова?..
Мене, здається, ще багато
І я насправді ще жива.
А, може, то лише здається…
Ніяк себе не віднайду…
Таж очі бачать, серце б’ється
І, попри все, таки іду…
Я зупинить тебе не встигла.
Пішла б до тебе…А куди?..
Моя любов неперестигла,
Невтішний відчай остуди!
Ще прийде день, від щастя п’яний, -
Надію в серці я рощу, -
І впишеться капіж весняний
В музичний супровід дощу.
* * *
Не я танцюю – мій тихий смуток…
Мов ніж у серце, - отой дзвінок.
Знов Доля кида розпуки жмуток.
І я не здатна ступити й крок.
Птахи, як ноти, ураз зависли
На дроті часу…Німа струна…
Дерева, люди, непарні числа…
І сльози втрати. І я. Одна…
Я просто жінка. І я боюся.
Життя – дощами, чимдуж, навскіс…
Аж раптом бачу: між трав – бабуся,
Пасе старенька п’ятірко кіз…
Отут, у місті, де шум і клекіт,
Де ми блукаєм у суєті,
Сидить бабуся, свята й далека
Від цього світу…На висоті.
Така спокійна, така глибока,
Серед акацій, уся в собі,
Печальна трохи, не одинока
В своєму смутку і у журбі.
