Ave, Смерте!
Холодним вітром стукаєш в вікно,
Ображена заходиш – кава крижаніє.
Надкушуєш мій карк і п’єш своє вино
Із незабутих сліз. Та хто кого жаліє –
В обіймах голод…Ні, ще мить зажди
Щемить в Душі та не по днині цвинтар,
Побудь зі мною, люба, трохи, не іди
Бо зле мені – розлючені москіти
П’яніють в серці, в моїй долі-качані
Черва сидить, найкраще вигризає…
Чому щасливою буває тільки мить,
У себе ненависть чому я напихаю?
А хочеться щодня у розумінні жить,
А хочеться любить, цінити, мріять,
І щоб для всіх нарешті бути всім!
Най посмішці в моїй довірі вірять!
Чому знущаюсь з себе? Де мій дім?
Де мій остов?.. Твій силует зникає
Набрид я і тобі. Чому зліпить не вмію
З життя утіху? Я одне лиш знаю –
Не розуміють, бо я теж не розумію.
10.02. – 01.03.2006 рік.
