Легко, але не можна здійснити,
Коли ворог наступає – ризикованими є власні стіни.
Кожна рука – жива.
Дійсно жива, не чиясь, не належить комусь.
Вона дійсно є «Я», приналежна до «Я», вона – влада.
В метро багато слимаків,
Що не підозрюють, що вони – слимаки.
Маленькі, слизькі, слимаки,
З обличчями слимаків,
З думками слимаків,
Слимаки в собі.
Якщо зіштовхнешся з ними – станеш слимаком.
Слимак – то стан дійсності,
Чистої дійсності для слимаків.
На колінах перед цеглиною,
В сеанс інтроспекції занурився,
Чепурний Адольф.
«Адольфе! Іди до мами. Моє молоко чекає на тебе».
Адольф випив мурашиного молока,
І відключив світло в очах,
Які поклав біля ліжка.
Там вже сховались «виделики» Деметріо,
Проклятого Деметріо, коханого Деметріо.
Мама каже: «Адольфе, вибач, я тебе не розумію».
Адольф взяв сокиру і прибрав Велику Самку.
Він ніколи не любив мурашиного молока.
Руки – то влада.
Коли владу не розуміють,
Вона стає слабкішою.
«Яке в тебе лезо і яка кров...»
Дратує кров? Не комфортно?
Ти не сумісний із собою.
По твоїх жилах тече сироп метелика.
Якесь стерво увірвалось до кишені,
Нишпорить,
Шукає брудні нігті.
Нігті майже там, вони мандрують кишечником,
І скоро вийдуть.
Шукайте.
Гермафоподібні аномалії,
Моєї кімнати,
П`ють каву з жертовним тістечком,
Кольору засохлої плоті.
Плоть від плоті до безкінечності.
Істот розмістили по дуплах.
Адольф опинився в ситуації філософського дупла.
Діагноз – дуплофобія.
Помістити усіх слимаків в дупла,
І заставити священними цеглинами,
Над якими молився Адольф.
Забагато пилу,
Забагато про неважливе,
І занадто кульбабоподібних тварин.
Очевидне не є очевидним.
Тварина забула свою матір тварину,
Що пристрелила своїх предків.
А далі – колесо.
Старий скрипучий віз пілігрима.
Краще витягти з рота корм від неосяжності,
Ніж відчувати свою спустошеність.
Ніколи не побачити лице Адольфа,
Під впливом часу воно минуло,
Його фрак вилизали собаки – і він блищить,
Мабуть мати зраділа, сидячи з шаманом,
За вуликом-кенозисом.
За вуликом мольфара.
Напевно примарилось Адольфові,
Що він Адольф.
