Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2535
Творів: 45761
Рецензій: 89541

Наша кнопка

Код:



Художні твори Поезія Віршована казка

Ох

© Микола Цибенко, 15-09-2009
                           Ох                  
За мотивами української народної казки
Колись давно в селі затишнім
родина мешкала одна;
навколо хати – груші, вишні,
бузок, жасмин і бузина,
а біля призьби – квіти пишні,
де пісня бджіл неголосна.

Хто ж мешкав в хаті білостінній?
Мужик з дружиною та син;
батьки у клопотах незмінно,
а сина наче хто збісив:
втікав від праці неодмінно,
хоч бий його, а чи проси.

Дійшло до краю вже терпіння,
сердито мати каже так:
– Якщо не має син сумління,
потрібно в найми йти однак,
якомусь вивчиться умінню,
нехай пізнає праці смак...

Все дошкуляла чоловіку
про їхній клопіт головний:
– В людей сини такого віку
ідуть вже пасти табуни,
а наш – неначе недоріка,
не хоче натягти й штани.

Забрав з собою батько сина,
повів спочатку до шевця,
та син не втерпів гнути спину
і втік відразу. До кравця
відвів незгодливу дитину,
не вийшла й там затія ця.

– Я поведу його за гори, –
сказав дружині чоловік, –
можливо, в краї іншім горю
зарадить хтось, та й звіддалік
втекти не просто, непокору
спрямують, може, в кращий бік.

Недовго радилися. Швидко
дружина коржиків спекла,
і вранці, тільки стало видко,
в дорогу вийшли із села,
і хоч було це сину бридко,
та мовчки з батьком почвалав.

Ішли полями і лугами,
ішли і прямо, і навскіс,
пилюка босими ногами
здіймалась, наче від коліс;
міста минали, села, храми,
ріку широку й перевіз.

Здолали гору крутосхилу,
до лісу стежка привела,
там зупинилися безсило –
проймала втома чимала.
– Ох і втомився! Світ не милий! –
промовив батько спроквола.

Ще батько не замовкнув навіть,
як затремтів під ним пеньок,
хтось ворухнув траву трухляву
і з неї виглянув дідок.
– Мене хто кликав? – прогугнявив
з холодним тоном голосок.

Дідок той був малий, зелений,
зелені чуб і борода,
зелені очі достеменно,
зелений, наче лобода,
на ньому одяг незбагненний
вітрець остудливий гойдав.

Від здивування батько з сином
немов ковтнули язики,
нарешті батько за хвилину
сказав дідкові: – Невтямки
питання ваше, бо причини
вас кликать не було таки.


– Я не глухий і знайте, люди,
що я Зелений Цар лісів,
ім’я у мене – Ох. Не буду
багато говорити слів…
– Я "ох" сказав не для огуди,
коли втомився і присів…

– Куди йдете скажіть відверто? –
спитав дідок зі співчуттям.
Зізнався батько: – Дуже вперте
та ще й ледаче це дитя,
поспати любить і пожерти,
живе на світі без пуття…

– … Можливо, розуму навчиться –
найняти хочу до людей…
– Так, виховання – не дрібниця,
виховуй поки молоде;
найму до себе, пригодиться,
нехай зі мною син іде...

– …Одна умова є у мене –
син буде в наймах цілий рік,
за рік він зміниться силенно,
прямуй по нього в цей же бік
і візьмеш сина достеменно,
якщо впізнаєш, – дід прорік.

– Я згоден! – батько радо мовив, -
нехай на рік у найми йде.
Сказав напутнє сину слово,
поцілував лице бліде;
попрямував тоді додому,
не зупиняючись ніде.

Дідок хлопчину в підземелля
повів по східцях вниз і вниз,
вгорі біліла цвіллю стеля,
на стінах приліпився слиз,
трава звисала, мов куделя,
а під ногами тріскав хмиз.

Ішли аж поки не війнуло
повітрям свіжим, мов душник
відкрив зненацька хтось. Сутуло
скакав по східцях провідник,
останню сходинку минули
і тут дідок раптово зник.

– Іди сюди! – дідковий голос,
неначе з діжки, загудів, –
минай уважно забороло,
бо поруч є пастки в грудді,
тут хід закручений півколом,
моїх дотримуйся слідів.

Поширшав хід за заворотом,
дверей дісталися в пітьмі.
– Тут за дверима є болото,
ми не перейдемо самі, –
сказав дідок і крикнув потім:
– До мене, конику Сурмій!

Щось забриніло, засурмило,
хтось дальні двері відчинив,
і з них – аж очі засліпаило –
бурхнуло світлом просічним,
а із дверей повзло страшило
з холодним поглядом лячним.

– Ти не лякайся, – дід промовив, –
вартує отвір коник мій,
він зараз вилізе зі схову,
візьми трави пучок мерщій
і страх подалі свій приховуй,
кричи йому: – Сюди, Сурмій!

– …Болото коник перескочить,
в цій справі він не новачок,
і проковтне траву охоче,
ти тільки дай йому пучок,
а потім довго не відстрочуй –
чіпляйся швидше за бочок.


По черзі так вони й зробили,
зелений коник-стрибунець
через болото, мов на крилах,
їх переніс на той кінець,
де хід підземний вже похило
збігав до лугу навпростець.

На лузі паслися корови,
зелені, наче огірки,
їх пас пастух зеленобровий,
зеленошкірий теж таки,
це все зеленокольорове
було дідкові завдяки.

– За лугом, ген – моя хатина, -
дідок показував ціпком, –
мої там дітки і дружина,
і слуги-мавки. Молоком
тебе напоять, наче сина,
вгамують голод твій цілком.

От і дібралися до двору,
навколо – зубцюватий тин
дідок поставив, наче штору,
з товстих, міцних очеретин,
та густо так, що навіть зору
не відшукати там шпарин.

Подалі – з двох гілляк ворота,
повиті хмелем і плющем;
не закривав хлопчина рота
від здивування, лиш тюпцем
встигав за Охом. А турбота
в душі вигнічувала щем.

Зайшли до двору і до хати,
а там – зелена дітвора
і мавки-слуги всі патлаті,
та ще дружина не стара,
зустріла хлопця, наче мати:
– Тобі обідати пора?

Смачненько хлопець пообідав,
запив зеленим молоком.
– Тепер, мій любий, необхідно, –
дідусь змахнув своїм ціпком, –
попрацювати відповідно,
прошу я поки що ладком…

– … Іди до дров, бери сокиру,
узнаєш, чи солоний піт, –
дідок продовжив мову щиру, –
бо потом втримується світ,
а той, хто ледарює з жиру –
важких пізнає лихоліть!

Чи слухав ледар, чи не слухав,
навколо зиркав із-під брів,
зітхнув, немов напала скруха,
до дров похнюпившись побрів,
ледь-ледь сокирою побухав,
приліг на дрова й захропів.

Дідок побачив неподобство,
кресало взяв і з моху трут.
– Спалю, – сказав, – його неробство
і попіл ввесь розвію тут!
Поклав дровець на хлопця товсто,
а знизу ще й соломи жмут.

Кресало кремінь кресонуло,
солома, наче порох, – пих,
багаття вгору шугонуло
по дровах складених сухих,
гарячим полум’ям війнуло –
згорів ледащо в дровах тих.

Дідок розвіяв попіл зразу,
лише одну вуглинку взяв,
зівак прогнав від перелазу,
щоб поруч не було роззяв,
сказав якусь чаклунську фразу
і плоску пляшку з груші зняв.

А в пляшці тій – жива водиця
давно захована була.
– Оце якраз вона згодиться,
хоч ця вуглинка і мала,
живій воді це вже дрібниця –
врятує наймита від зла.

Дідок побризкав ту вуглину
і хлопець виріс на очах,
червоний ввесь, немов калина,
бо остаточно не прочах,
аж парувала мокра спина,
та ще смолистим димом пах.

Для нього ту ж таки роботу –
рубати дрова – Ох сказав,
та наймит теж відвів турботу,
заснув – не збудить і гроза.
Дідок, підклавши околоту,
кресало в руки знову взяв.

І вдруге Ох спалив хлопчину,
щоб геть позбутися біди,
і знов, побризкавши вуглину,
нового хлопця відродив,
та ще такого козачину,
що дійсно просто диво з див.

Козак на славу – і моторний,
і гарний, і стрункий мов бук,
і в праці став такий проворний,
що все йому ішло до рук,
та ще й на вдачу миротворний
і схильний до тонких наук.

Минали дні.Вже й рік пролинув.
По сина батько причвалав,
упрів з дороги, зняв свитину,
пеньок знайомий осідлав,
промовив: – Ох! – зігнувши спину,
приклав долоню до чола.

Пеньок під батьком захитався,
упав з боків зелений мох.
– До мене знову хто звертався? –
із-за пенька промовив Ох.
– По сина я сюди дібрався…
І говорити стали вдвох.

– Ти пам’ятаєш про умову? –
звернувся Ох, – чи вже забув?
– Я пам’ятаю ту розмову –
пізнати сина я прибув.
…І вдвох пішли тим шляхом знову,
де з підземелля вітер дув.

Коли дісталися до двору,
то мірку проса виніс Ох,
до півнів кинув під комору,
здійняв між них переполох.
– Ось тут і син твій, пильним зором
шукай його поміж чистьох.

До проса кинулися півні,
аж гребінцями верть і круть,
та всі однакові і рівні,
в очах у батька каламуть,
хоч син між ними безсумнівно,
вгадати важко, де він тут.

Нарешті вирішив прожогом:
найбільш лінивий – значить мій,
і не вгадав. А дід: – Нічого,
іди додому вже мерщій,
а через рік приходь по нього,
пізнаєш сина – буде твій.
(Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

Аж "Лис Микита" пригадався!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 22-09-2009

Значна і копітка робота

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 21-09-2009

Ох!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 20-09-2009

До видавництва її!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Tamara Shevchenko, 19-09-2009

Вітаю

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
©  Володимир Сірий, 18-09-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Росткович Олег, 16-09-2009

Сподобалось!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна, 16-09-2009

Багато зеленого :)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дара К., 16-09-2009

як казки Єршова

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Робін Бобін Барабєк, 16-09-2009

Вам - БОНУС!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 16-09-2009

Економічно невиправдано писати рецензію

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
©  , 15-09-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1955468654633 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …