А осінь - ще юна і загадкова
чорноока, смаглявочола циганка
(чи, може, аварка)
разом з вітром - цибатим,
мінливим, зрадливим її коханцем -
у вічних все мандрах,
у пошуках оргій і смерті,
наче тричі прOкляте сім´я
з блудної трави-ковили..
І зараз, як завше,
прикочували зі жовтих степів -
з неозорих, безкраїх
аваро-гуннських рівнин
і на напівмертвій, пожухлій траві
розклали край лісу вогнИще і табір...
А вітер - ще той Перелесник звабливий -
лащився хтиво, звивався зміїно
довкола гнучкого смаглявого тіла:
то шепотів любасці казки,
то завивав їй жалобні, протяжні пісні..
I коли раптом yдарив
у струни гітари,
що аж заплакали мжичкою хмари,
під ритми хльосткого гілля-батогів
шалена циганка
вдарила в бубон,
пустилася в танець -
і закрутилася сукнею курява й мряка,
впала строката хустина із пліч,
замиготіли сережки-монетки беріз
і брязкучі прикраси
на персах, зап´ястях і животі... -
і танці, і танці -
неначе банкет під час чуми -
цілісіньку ніч!
Розпанахано сукню квітчасту і тіло -
(a як же летіла, як же летіла
немовби метелик на світло!
Як же летіла за вітром! -
аби підхопила від нього іскру..
та власну кінчину).. -
І зблисла
пишним багаттям
у кронах вільшин...
Ой, гори-гори ясно,
щоб не миттєво погасла -
хоч протрималась аби
до за-па-мо-ро-ків
у серці й душі... -
Гори-гори пишно
і оргастично,
феєріє сонця
циганського в повні!
Гори-гори-тріскай,
бо золотава вже повінь
затопила-залила
поля і ліси..
Гори-гори ясно,
остання осіння любове! -
По наворожених лініях долі -
пожежі доріг і мостів...
Гори-гори ясно - бо таки згаснеш
у крижаних лабіринтах зими..
I по тобI - лиш сліди:
сльота і сніжинки -
крихкі павутинні мережки,
що наче скелети
мостів через річище Лети,
по яких відтанцьовано чардаш
кров´ю з босих, застуджених ніг...
