Жили колись в часи доісторичні
Десь на краєчку нашої землі
Немиті, волохаті, горемичні,
Голодні і нахабні москалі.
Вони не мали навіть магазину,
Щоби купити сала чи ковбас,
І заздрісно завжди ковтали слину,
Коли проїздом гостювали в нас.
Вони не мали жодної уяви
Ні про театр, футбол а чи музон,
Любили лиш бухнути на халяву,
Ну а чуть шо- відразу скаржились в ООН.
Мовляв, “... хохли нас очєнь сільно обіжають,
Не доливають на два пальці у бокал,
Как старших нас братів не уважають,
І запрєщають нам кохатися в анал!
А скоро взагалі настане жопа-
Ну ілі, по-научному, – трындец!
Вони вступають у якусь Європу
Без нас, ну оборзєлі, блін, в конєц!
Хто ж нам тепер на клязминські болота
Пришльот картопельки со шкваркамі й лучком?
Какая ж нас развеселить сволота
Малоросійскім шароварним гопачком?
А ми ж хохлов, как братьєв, уважаєм,
Хотя вони бандери і враги,
Із часником їм кушать сало разрєшаєм
І терпім їх неправільноє “гы”.
І напослєдок откровєнно скажем:
Обєспокоіл нас одін вопрос:
Ну почєму под страхом смєрті даже
Оні с грузінамі целуются взасос?”
Й проголосивши цю маляву геніальну,
Вождь москалів, неначе той парашутист,
Стрибнув на землю обережно з пальми,
Щоб ненароком не зламати хвіст.
Йому ж бурхливо так аплодували
Його народ, сатрапи і раби,
А вниз по Єнісєю пропливали
З покійничками свіжими гроби.
***
Звичайно, що я міг би й промовчати,
Зробити вигляд - не в мої ворота гра,
Але мене б не зрозумів Хрещатик
Й каштани по обидві сторони Дніпра.
Зерна неправди я не чую за собою,
І хоч за Ржавого життя моє-не мед,
Як буде треба - то ми станемо до бою,
Й замість гітари заговорить кулемет...
